— Я була у Віри тієї ночі, — прошепотіла Розалія. Її обличчя було гладеньке і тверде, наче мармур. — Маленький Генрі був просто чарівний. А ці його ямочки, коли він усміхався! Він сидів собі сам у кутку. Віра пішла провести мене до дверей — на руках у неї було немовля, а збоку стояв чоловік і обіймав її за талію. Він поцілував її у щоку, коли думав, що я не дивлюся. Це мене збентежило. Коли Ройс мене цілував, то було якось не так — не так ніжно… Але я прогнала цю думку геть. Ройс був моїм принцом. Одного дня я стану королевою…
У місячному світлі було важко розібрати, але здалося, що її сніжно-біле обличчя ще більше зблідло.
— На вулиці стемніло, уже загорілися ліхтарі. Я навіть не здогадувалася, що було так пізно, — її шепіт став майже нечутним. — Було дуже холодно. Незвичайно холодно, як на кінець квітня. До весілля залишився тиждень, і дорогою додому я непокоїлася про погоду — я це чітко пам’ятаю. Я запам’ятала ту ніч до найменших дрібниць. Вона не виходила в мене з голови… спочатку. Я не могла думати ні про що більше. І вона лишилася мені на згадку, коли стерся останній із багатьох приємних спогадів…
Вона зітхнула і знову перейшла на шепіт.
— Так, я непокоїлася про погоду… Я не хотіла переносити весілля, яке готувалося просто неба, в будинок…
До мого дому лишалося кілька кварталів, коли я почула галас. Під розбитим вуличним ліхтарем стояла купка чоловіків і гучно реготала. Вони були п’яні. Я жалкувала, що не подзвонила батькові, аби він мене забрав. Додому було так близько, що це здавалося просто смішно. А потім хтось гукнув моє ім’я.
«Розо!» — загукав він, і решта придуркувато загиготали.
Я не звернула уваги, що ті п’яниці були гарно вбрані. То був Ройс зі своїми друзяками — синками багатіїв.
«Це моя Роза! — загорлав Ройс, гигочучи разом із ними так само придуркувато. — Ти запізно. Ми замерзли — так довго на тебе чекали».
Ніколи раніше я не бачила, щоб він пив. Лише іноді, під час вечірки, за тостом. Він казав, що не любить шампанського. Я не здогадувалася, що він полюбляє дещо набагато міцніше.
З ним був новий приятель — приятель приятеля, родом з Атланти.
«Що я тобі казав, Джоне, — радісно вигукнув Ройс, хапаючи мене за руку і притягуючи до себе. — Хіба вона не гарніша за твої персики в Джорджії?»
Чоловік на ім’я Джон був чорнявий і засмаглий. Він оглянув мене, ніби кобилу, яку збирався купувати.
«Важко сказати, — промовив він, розтягуючи слова. — Вона така закутана».
Вони зареготали, разом із ними і Ройс.
Несподівано Ройс здер із моїх плечей жакет (то був подарунок від нього), повідривавши мідні ґудзики. Вони розсипалися по бруківці.
«Покажи їм свої принади, Розо!»
Він знову засміявся, а потім зірвав із моєї голови капелюшок. Шпильки різко натягнули волосся біля коренів, і я скрикнула від болю. Здавалося, їм це подобалося — зойк мого болю…
Розалія несподівано поглянула не мене, ніби забула, що я й досі там. Можу сказати точно — у мене обличчя було таке ж бліде, як і в неї. Якщо не зелене.
— Решту я тобі не розповідатиму, — сказала вона тихо. — Вони залишили мене на вулиці й реготали, коли забиралися геть. Вони гадали, що я мертва, і дражнили Ройса, що тепер йому треба шукати нову наречену. А він сміявся і відповідав, що спочатку йому треба навчитися терпіння.
Я лежала посеред дороги і чекала смерті. Холод пронизував мене, хоча дивно, що за нестерпним болем мене це хвилювало. Падав сніг, і я дивувалася, чому не помираю. Я не могла дочекатися, коли прийде смерть і покладе кінець болю. Як же довго я чекала!..
Потім мене знайшов Карлайл. Він унюхав кров і прийшов перевірити. Пам’ятаю, що мене дратувало, коли він вовтузився наді мною, намагаючись врятувати моє життя. Мені ніколи не подобався ані доктор Каллен, ані його дружина зі своїм братом — тоді Едвард видавав себе за брата. Мене засмучувало, що всі вони були вродливішими, ніж я, особливо чоловіки. Але вони не виходили у світ, тож я бачила їх заледве раз чи два.
Я гадала, що померла, коли він підняв мене з землі й побіг так прудко, що я почувалася, ніби лечу. Пам’ятаю, як злякалася, що біль не припинився…
Потім я опинилася у яскравій кімнаті, там було тепло. Я повільно помирала, і з полегшенням відчула, що біль стихає.
Але раптом щось гостре різонуло мене за горло, зап’ястя, кісточки на ногах. Я скрикнула від шоку, гадаючи, що Карлайл приніс мене сюди, аби ще більше познущатися. А потім усередині запалав вогонь, і все інше перестало існувати. Я благала його убити мене. Коли повернулися Есме та Едвард, я благала і їх убити мене. Карлайл сидів поруч. Він тримав мене за руку, говорив, що йому дуже шкода, що скоро усе закінчиться. Він усе мені розповідав, і час від часу я його слухала. Він оповів, хто він насправді й на кого я перетворююся. Я не вірила йому. Він вибачався щоразу, коли я верещала.