Едварду це зовсім не сподобалося. Пам’ятаю, я слухала, як вони мене обговорювали. Інколи я припиняла кричати. Все одно це не допомагало.
«Про що ти думав, Карлайле? — сказав Едвард. — Розалія Гейл?»
(Розалія ідеально скопіювала Едвардів роздратований голос).
— Мені не сподобалося, як він вимовив моє ім’я, — ніби зі мною було щось не так.
«Я не міг просто залишити її помирати, — спокійно відповів Карлайл. — Таку вроду зіпсувати — це занадто, занадто несправедливо».
«Я знаю», — сказав Едвард, і мені здалося, що йому байдуже. Це мене розлютило. Тоді я ще не знала, що він може читати Карлайлові думки.
«Таку вроду зіпсувати!.. Я не міг залишити її», — пошепки повторив Карлайл.
«Звичайно, не міг», — погодилася Есме.
«Люди постійно помирають, — Едвард нагадав йому суворо. — А її всі довкола знають. Кінги змушені будуть подати в розшук — і ніхто не запідозрить отого п’яницю», — гримнув він.
Я зраділа, що вони, здавалося, знають: це Ройс винен.
Я не розуміла, що все уже майже скінчилося — що я стаю дужчою і тому можу зосередитися на тому, що вони говорять. Біль стихав, починаючи з кінчиків пальців.
«Що ти збираєшся з нею робити?» — запитав Едвард із відразою — чи принаймні мені так здалося.
Карлайл зітхнув.
«Їй вирішувати, звичайно. Вона може піти своєю дорогою».
Я достатньо повірила в те, щó він мені наговорив, аби його слова мене налякали. Я знала, що моє життя скінчилося і вороття немає. Думка, що я залишуся сама, була нестерпною…
Нарешті біль утамувався, і вони ще раз мені пояснили, на що я перетворилася. Цього разу я повірила. Я відчувала спрагу, свою тверду шкіру, бачила свої сяючі червоні очі.
Для такої шелихвістки, якою я була, досить було побачити своє віддзеркалення, аби почуватися ліпше. Незважаючи на очі, я була прегарною, — вона засміялася сама до себе. — Минув деякий час, перш ніж я стала звинувачувати красу за те, що зі мною сталося, сприймати її як прокляття. Бажати, щоб я була… ну, не потворною, але звичайною. Як Віра. Щоб мені дозволили вийти заміж за чоловіка, який би кохав мене, і мати гарненьких дітей. Ось чого я насправді бажала все своє життя. Хіба я так багато хотіла?
Вона на хвильку замислилася, і мені здалося, що вона знову забула про мою присутність. Але потім вона посміхнулася, і на її обличчі з’явився переможний вираз.
— Знаєш, моя репутація майже така ж чиста, як у Карлайла, — сказала вона мені. — І краща, ніж у Есме. І в тисячу разів краща, ніж у Едварда. Я ніколи не куштувала людської крові, — гордо оголосила вона.
Вона зрозуміла моє німе запитання — чому її репутація майже чиста?
— Я вбила п’ятьох людей, — самовдоволено сказала вона. — Якщо їх можна назвати людьми. Але я була дуже обережною, щоб не пролити їхньої крові, бо знала, що тоді не зможу стриматися, а я, бачиш, не хотіла ані краплини їх у собі.
Ройса я лишила наостанок. Я сподівалася, що він чутиме про смерть своїх друзів і втямить, знатиме, що на нього чекає. Я сподівалася, що страх зробить його кінець іще жахливішим. Гадаю, мені це вдалося. Коли я прийшла по нього, він переховувався у кімнаті без вікон, за дверима такими товстими, як у банківського сейфа, перед якими чатували озброєні охоронці. Ой! сім убитих, — уточнила вона. — Я забула про охорону. З ними я впоралася за одну секунду.
Я влаштувала справжню виставу. Це було дещо по-дитячому. Я одягла весільну сукню, яку вкрала для такої нагоди. Ройс зарепетував, коли побачив мене. Тієї ночі він багато кричав. Я гарно придумала, що залишила його наостанок, — так мені було легше контролювати себе, робити все дуже повільно…
Раптом вона перервалася і поглянула на мене.
— Вибач, — сказала вона засмучено. — Я тебе налякала, правда?
— Зовсім ні, — збрехала я.
— Я трохи захопилася.
— Нема чого хвилюватися.
— Я здивована, що Едвард тобі нічого про це не розповів.
— Він не любить розповідати історії інших людей. Він почувається так, наче зраджує їхню довіру, тому що чує набагато більше, ніж вони хочуть, аби він чув.
Вона усміхнулася і похитала головою.
— Я маю віддати йому належне. Він дуже порядний, хіба не так?
— Так, я згодна.