— Припини, будь ласка, свої здогади. Ти на хибному шляху. Емілія нічого проти них не має, просто це трохи зарано.
— Що значить зарано?
Крізь примружені очі Джейкоб зміряв мене оцінювальним поглядом.
— Тільки нічого не подумай, гаразд?
Я насторожено кивнула.
— Кларі два роки, — сказав Джейкоб.
Уперіщив дощ. Я несамовито заморгала, коли краплі дощу хльоснули мене по обличчю.
Джейкоб безмовно чекав. Як завжди, на ньому не було куртки; дощ залишав темні мокрі плями на його чорній футболці та стікав по густому довгому волоссю. А він стояв і пильно дивився на мене.
— Квіл… закохався… у дворічну дівчинку? — нарешті спромоглася я перепитати.
— Таке буває, — знизав плечима Джейкоб і, нахилившись, узяв іще один камінець і запустив його в затоку. — Принаймні так кажуть легенди.
— Але ж вона — маля, — запротестувала я.
Він подивився на мене з чорною радістю в очах.
— Квіл не постаріє, — дошкульно нагадав він мені. — Йому лише треба почекати років із двадцять.
— Я… не знаю, що сказати.
Я силкувалася залишатися спокійною, але, по правді, була нажахана. До сьогодні вовкулаки і все, що з ними пов’язано, нітрохи мене не хвилювали, відколи я дізналася, що вони не причетні до убивств, у яких я їх підозрювала.
— Ти нас осуджуєш, — звинуватив він мене. — Це написано на твоєму обличчі.
— Вибач, — мовила я. — Але те, що ти сказав, звучить просто огидно.
— Це зовсім не так, ти все не так зрозуміла, — Джейкоб став на захист свого друга з несподіваним запалом. — Я бачив, що він відчуває, у його очах. У цьому немає нічого романтичного, принаймні не для Квіла і не зараз, — він зробив глибокий вдих, засмучений. — Це так важко описати! Це не схоже на кохання з першого погляду. Радше… на силу гравітації. Коли бачиш її, земля раптом перестає тебе тримати. Центр тяжіння переходить до неї. І все інше втрачає значення. І ти зробиш усе для неї, будеш усім для неї… Ти станеш тим, хто їй потрібен, — захисником, коханцем, другом, братом.
Квіл буде для неї найкращим, найдобрішим старшим братом, якого коли-небудь мали діти. На планеті не існуватиме малюка, про якого б піклувалися краще, ніж про ту маленьку дівчинку. Потім, коли вона підросте і їй знадобиться друг, йому вона зможе відкритися, довіритися і покластися більше за будь-кого. А потім, коли вона подорослішає, вони будуть такі ж щасливі, як Емілія та Сем, — дивні гіркі нотки прозвучали в Джейкобовому голосі наприкінці, коли він говорив про Сема.
— А Клара матиме вибір?
— Звичайно. Але чому б їй не вибрати Квіла, врешті-решт? Він буде їй ідеальною парою, наче створений навмисно для неї.
Декілька хвилин ми йшли мовчки, поки я не зупинилася, щоб кинути камінець в океан. Він упав на берег, не долетівши декількох метрів до води. Джейкоб засміявся з мене.
— Не всі володіють надприродною силою, — пробурмотала я. Він зітхнув.
— А коли це станеться з тобою, як ти гадаєш? — запитала я тихо.
Його відповідь була короткою і миттєвою.
— Ніколи.
— Але ж цього ти не можеш контролювати, правда?
Певний час він мовчав. Підсвідомо, ми обоє почали йти повільніше, ледве пересуваючись.
— Зі мною такого не може статися, — відповів він. — Її треба побачити — ту, яка призначена саме для тебе.
— І ти гадаєш, що якщо ти її досі не побачив, то її взагалі не існує? — запитала я скептично. — Джейкобе, ти дуже мало світу бачив, навіть менше за мене.
— Так, мало, — дуже тихо промовив він, а потім проникливо подивився на мене. — Але я ніколи нікого не побачу, Белло. Я бачу лише тебе. Навіть коли заплющую очі й намагаюся побачити щось інше. Запитай Квіла чи Ембрі. Їх це дуже дратує.
Мій погляд упав на каміння.
Ми вже не йшли, а стояли на місці. Все, що я чула, — це хвилі, що билися об берег. Їхнє ревіння затлумило шум дощу.
— Мабуть, я краще піду додому, — прошепотіла я.
— Ні! — запротестував він, здивований такою розв’язкою.
Я підвела на нього очі — він мав стурбований вигляд.
— У тебе ж цілий день вільний, правда? Кровопивця ще не встиг прибігти додому.
Я зміряла його поглядом.
— Я не хотів нікого образити, — випалив він.
— Так, у мене цілий день. Але, Джейку…
Він благально склав руки.