— Ми залишимо це місце першими, — промовила я ледь чутно.
Його очі розчахнулися, їхні чорні глибини наповнилися гнівом і болем.
— Угода не має географічних обмежень, Белло. Наші прапрадіди погодилися укласти мир лише тому, що Каллени заприсягнулися, що вони — не такі й не становлять загрози для людей. Вони пообіцяли більше нікого не вбивати і не перетворювати. Якщо вони відступляться від свого слова, то угода нічого не варта і вони нічим не відрізняються від інших вурдалаків. Одразу, коли це станеться, коли ми про це дізнаємося…
— Але, Джейку, хіба ти вже не порушив угоди? — запитала я, хапаючись за соломинку. — Хіба в ній не передбачалося, що ви не повинні розповідати людям про вампірів? А ти розказав мені. Її вже порушено, чи не так?
Джейкобу не сподобалося моє нагадування, і біль у його очах перемінився на ворожість.
— Так, я порушив угоду, але задовго до того, як про неї дізнався. І я впевнений, що вампірам про це відомо.
Він подивився похмуро на мій лоб, уникаючи мого присоромленого погляду.
— Але це не значить, що тепер вони можуть один раз на халяву порушити домовленості. Це не зуб за зуб. Якщо їм не подобається те, що я зробив, то вибір у них один. Такий самий вибір матимемо ми, якщо вони порушать угоду, — напасти. Розпочати війну.
В його устах це прозвучало як неминуче. Я здригнулася.
— Джейку, це не має так бути.
Він зціпив зуби.
— Це так є.
Після цієї заяви тиша стала занадто лункою.
— Ти коли-небудь пробачиш мені, Джейкобе? — прошепотіла я — і одразу пожалкувала про свої слова. Мені не хотілося чути його відповідь.
— Ти більше не будеш Беллою, — сказав він мені. — Мого друга більше не існуватиме. Не буде кого пробачати.
— Це звучить як «ні», — шепнула я.
Ми дивилися одне на одного нескінченно довго.
— Тоді прощавай, Джейку?
Він швидко заморгав, агресія на його обличчі змінилася здивуванням.
— Чому? У нас є ще декілька років. Хіба в цей час ми не можемо бути друзями?
— Років? Ні, Джейку, не років, — я похитала головою і невесело засміялася. — Точніше сказати тижнів.
Я була неготова до його реакції.
Він раптом скочив на ноги, і почувся гучний хлопок — банка з лимонадом вибухнула в його руці. Лимонад бризнув навсібіч, обливши мене, наче зі шланга.
— Джейку! — я хотіла нагримати на нього, але одразу принишкла, коли зрозуміла, що все його тіло тремтить від люті. Він кинув на мене несамовитий погляд, а з грудей дедалі гучніше долинало гарчання.
Я закам’яніла на місці, від потрясіння забувши навіть, як ворушитися.
Тремтіння хвилею накотилося на нього, і він дрижав дедалі швидше, аж поки стало здаватися, що він вібрує. Його обриси розмилися…
А потім Джейкоб стиснув зуби, й гарчання припинилося. Його очі зосереджено примружилися. Тремтіння затихло, і лише руки продовжувати труситися.
— Тижнів, — промовив Джейкоб безвиразно.
Я не відгукнулася, досі не в змозі поворушитися.
Він розплющив очі. Несамовитість у них розтанула.
— Він хоче перетворити тебе на паскудну кровопивцю всього за кілька тижнів! — просичав Джейкоб крізь зуби.
Занадто ошелешена, аби ображатися на ці слова, я мовчки кивнула.
Його обличчя аж позеленіло під червонувато-смаглявою шкірою.
— Так, Джейку, — прошепотіла я після довгої хвилини мовчання. — Йому сімнадцять, Джейкобе. А я день у день наближаюсь до дев’ятнадцятьох. Та й навіщо чекати? Він — це все, чого я хочу. Що мені залишається робити?
Це було риторичне запитання. Але Джейкобова відповідь хльоснула мене, як удар батога.
— Будь-що. Що завгодно. Краще б ти померла.
Я відсахнулася, наче мені дали ляпас. Джейкові слова ранили мене сильніше, ніж якби він мене справді вдарив. І коли цей біль блискавкою пронизав моє тіло, тоді мій терпець урвався.
— Може, тобі пощастить, — сказала я похмуро і, похитуючись, підвелася. — Може, мене зіб’є вантажівка дорогою додому.
Я схопила свій мотоцикл і виштовхала його на дощ. Джейк не поворухнувся, коли я проминала його. Щойно я дісталася вузенької доріжки, що перетворилася на багно, я заскочила на мотоцикл і натиснула на газ. Із-під заднього колеса вирвався фонтан грязюки й оббризкав гараж. Я дуже сподівалася, що бризки заляпали і Джейкоба.
Дощ промочив мене до нитки, поки я газувала по слизькому мокрому шосе до будинку Калленів. Здавалося, що проти вітру краплі дощу замерзають у мене на обличчі, й не встигла я й половини шляху подолати, як мої зуби почали цокотіти.