Він зітхнув.
— Мною трохи зацікавилася Таня. Але я дав їй зрозуміти у дуже галантній, джентльменській манері, що не можу відповісти їй взаємністю. Кінець історії.
Я доклала усіх зусиль, аби мій голос не затремтів.
— Скажи мені дещо — яка Таня на вигляд?
— Як і всі ми — біла шкіра, золотисті очі, — відповів він занадто швидко.
— І звісно, надзвичайно вродлива.
Я відчула, як він знизав плечима.
— В людських очах, — відповів він байдуже. — А знаєш що?
— Що? — мій голос прозвучав грубувато.
Він підніс вуста просто до мого вуха, лоскочучи його своїм холодним подихом.
— Мені подобаються брюнетки.
— А вона блондинка! Он воно що.
— Рудувата блондинка — зовсім не мій тип.
Я замислилась над тим, що він сказав, намагаючись зосередитися, поки його губи повільно опускалися від моєї щоки вниз по шиї, потім знову підіймалися наверх. Він здійснив три такі кола, перш ніж я наважилася відповісти.
— Ну, тоді все гаразд, — підбила я підсумок.
— Гм, — прошепотів він, торкаючись губами моєї шкіри. — Ти така мила, коли ревнуєш. Це на диво приємно.
Я кинула в темряву сердитий погляд.
— Уже пізно, — промурмотав він, майже наспівуючи, голосом ніжнішим за шовк. — Спи, моя Белло. Нехай тобі насняться радісні сни. Ти єдина, кому належало коли-небудь моє серце. Воно завжди буде твоїм. Спи, моє єдине кохання.
Він почав наспівувати мені колискову, і я знала: це лише справа часу, коли я засну, тому заплющила очі й сильніше притулилася до його грудей.
РОЗДІЛ 9. МІШЕНЬ
Щоб дати «вечірці в піжамах» належне завершення, Аліса вранці відвезла мене додому. Скоро має з’явитися Едвард, офіційно повернувшись зі свого «турпоходу». Як мені набридла вся ця облуда! За цим боком людського життя я точно не сумуватиму.
Почувши стукіт дверцят автомобіля, Чарлі визирнув у вікно. Він помахав до Аліси, а потім підійшов і допоміг мені вилізти з машини.
— Гарно розважилася? — запитав Чарлі.
— Так, було класно. Дуже… по-дівчачому.
Зайшовши всередину, я кинула свої речі біля сходів і попрямувала на кухню, аби перекусити.
— Для тебе повідомлення, — гукнув Чарлі мені навздогін. Блокнот для телефонних повідомлень стояв на видному місці, обіпертий на каструлю. Чарлі писав:
Дзвонив Джейкоб. Він просив передати, що сказав це несерйозно і що просить вибачення. Він хоче, щоб ти йому передзвонила. Не будь із ним занадто суворою. У нього був засмучений голос.
Я скорчила міну. Чарлі нечасто дописує коментарі до моїх повідомлень.
А Джейкоб нехай іде до біса і засмучується. У мене не було охоти з ним балакати. І взагалі, з потойбічного світу не дзвонять.
Якщо Джейкобу хочеться, щоб я померла, нехай звикає до тиші.
Апетит зник. Я повернулася і пішла розкладати речі.
— Ти не подзвониш Джейкобу? — запитав Чарлі. Він обіперся об стіну у вітальні та споглядав, як я піднімаю сумки.
— Ні.
Я пішла сходами нагору.
— Так негарно поводитися, Белло, — сказав він. — Помилятися — це людське, прощати — божественне.
— Не пхайся в чужі справи, — промовила я собі під носа, щоб він не почув.
Я знала, що у мене намічалося прання, тож, поклавши на місце зубну пасту і вкинувши брудний одяг у корзину для білизни, я попрямувала до кімнати Чарлі, аби познімати з його ліжка простирадла. Я поскидала їх на купу біля сходів і рушила до своєї кімнати, аби зробити те ж саме.
Біля ліжка я затрималася, схиливши голову набік.
Куди поділася подушка? Я роззирнулася, оглядаючи всю кімнату. Подушки не було. Кімната видавалася незвичайно чистою. Хіба мій балахон не висів на тому бильці в ногах ліжка? І я могла заприсягтися, що під кріслом-гойдалкою валялася пара брудних шкарпеток, а зверху на ньому лежала червона блузка, яку я приміряла два дні тому, але вирішила, що вона занадто святкова для школи…
Я знову покрутилася на місці. Моя корзина для білизни не була порожня, але й не набита під самий верх, як мала бути.
Невже Чарлі поправ? Це на нього не схоже.
— Тату, ти вже щось прав? — гукнула я у двері.
— Гм, ні, — крикнув він у відповідь винуватим голосом. — А ти хотіла, щоб поправ?
— Ні, я сама збиралася. Ти шукав щось у мене в кімнаті?
— Ні, а що?
— Не можу знайти… блузку…
— Я туди навіть не заходив.
А потім я згадала, що Аліса навідувалася сюди по мою піжаму. Я й не помітила, що вона приносила подушку — мабуть, тому, що не спала на ліжку. Вона, мабуть, трохи тут поприбирала, збираючи мої речі. Мені стало соромно за свою неохайність.