Але червона блузка не була брудною, тож я полізла в корзину, аби витягнути її звідти.
Я сподівалася, що вона лежить десь згори, але її там не було. Я перерила всю білизну, проте блузки не знайшла. Я подумала, що у мене, напевно, параноя, але відчуття було таке, наче щось іще зникло, і скоріш за все, це щось було не єдине. Зникло близько половини речей.
Я зідрала з ліжка простирадла і, захопивши по дорозі білизну Чарлі, пішла до пральної комірчини. Пральна машина була порожня. Я перевірила сушилку, в душі сподіваючись знайти там випрані речі — послугу від Аліси. Але й там нічого. Я насупилася, збита з пантелику.
— Ти знайшла те, що шукала? — вигукнув Чарлі.
— Ще ні.
Я піднялася нагору, аби подивитися під ліжком. Нічого, окрім запилених плюшевих зайчиків. Я почала ритися в комоді — може, я сховала червону блузку назад і забула за неї?
Почувся дзвінок у двері, і я припинила пошуки. Це, напевно, Едвард.
— Двері, — проінформував мене Чарлі зі свого крісла, коли я промчала повз нього.
— Не вставай, тату.
З сяючим обличчям я відчинила двері.
Едвардові золоті очі були широко розчахнуті, ніздрі роздувалися, зуби вищирені.
— Едварде? — сказала я різко, вражена виразом його обличчя. — Що?…
Він приставив палець до моїх губ.
— Дай мені дві секунди, — прошепотів він. — Не рухайся.
Я завмерла, стоячи на порозі, а він… зник. Він метнувся так швидко, що Чарлі навіть не помітив, що повз нього щось промайнуло.
Перш ніж я встигла порахувати до двох, Едвард повернувся. Він обійняв мене за талію і швидко потягнув на кухню. Його очі металися по кімнаті, а руками він притискав мене до себе, наче боронячи від чогось. Я кинула погляд на Чарлі, який сидів у своєму кріслі, ретельно нас не помічаючи.
— Тут хтось був, — пробурмотів він мені на вухо, провівши мене углиб кухні. В його голосі лунало напруження, я ледве розчула його за ревінням пральної машини.
— Присягаюся, що жодних вовкулак… — почала говорити я.
— Це не вони, — швидко перебив він, хитаючи головою. — Це один із наших.
З його голосу стало ясно, що то він не членів своєї родини має на увазі.
Я відчула, як зблідла.
— Вікторія? — жах скував горло.
— Це не її запах.
— Хтось із Волтурі, — припустила я.
— Можливо.
— Коли?
— Так, я гадаю, що це вони, бо хтось проник сюди недавно, рано-вранці, коли Чарлі ще спав. Хто б це не був, Чарлі він не зачепив, тобто в нього, вочевидь, була інша ціль.
— Знайти мене.
Едвард не відповів. Його тіло завмерло, нагадуючи статую.
— Про що ви двоє там шушукаєтеся? — запитав підозріливо Чарлі, виринаючи із-за рогу з порожнім відерцем для попкорну.
Я позеленіла. Поки Чарлі спав, у будинку ходив вурдалак і шукав мене. Мене охопила паніка, лещатами стиснувши груди. Я перелякано дивилася на батька, не в змозі нічого відповісти.
Обличчя Чарлі змінилося. Раптом на ньому з’явилася посмішка.
— Якщо ви двоє сваритеся… то не вмішуйте мене.
Продовжуючи посміхатися, він поставив відерце в раковину і неквапливим кроком вийшов із кухні.
— Ходімо, — тихо і серйозно промовив Едвард.
— Але Чарлі! — від страху у грудях стислося і стало важко дихати.
Коротку мить він вагався, а потім витягнув мобільний телефон.
— Еммете, — сказав він, а тоді почав говорити так швидко, що я не могла розрізнити слів. За півхвилини розмова завершилася. Він повів мене до дверей.
— Еммет і Джаспер уже виїхали, — прошепотів він, відчувши, що я пручаюся. — Вони прочешуть ліс. Із Чарлі все буде гаразд.
Я перестала опиратися і дозволила йому вести мене далі. Підкошена панікою, я не могла міркувати тверезо. Чарлі зустрів мої перелякані очі самовдоволеною посмішкою, яка раптом змінилася занепокоєнням. І перш ніж він устиг щось сказати, Едвард вивів мене за двері.
— Куди ми їдемо? — я продовжувала говорити пошепки, навіть коли ми вже сіли в машину.
— Ми їдемо поговорити з Алісою, — відповів він, хоч і не пошепки, але пригнічено.
— Ти думаєш, що вона могла щось бачити?
Крізь примружені повіки він подивився на дорогу.
— Можливо.
Усі чекали на нас, приведені у бойову готовність дзвінком Едварда.
У мене склалося враження, ніби я в музеї: навколо всі стояли нерухомо, наче статуї, завмерши у різноманітних позах занепокоєння.
— Що сталося? — з притиском запитав Едвард, щойно ми переступили поріг його будинку. Я була глибоко вражена, коли він сердито зиркнув на Алісу, люто стиснувши кулаки.
Аліса стояла, міцно притиснувши руки до грудей, самі лише губи ворушилися.