— І про що це ви говорили? — роздратовано запитала я Джейкоба. Я розуміла, що це по-дитячому, але почувалася так, наче мене викинули з гри.
— Здається, про перемир’я. Слухай-но, зроби мені послугу, — попросив Джейкоб. — Постарайся переконати свого кровопивцю, що резервація — це найбезпечніше для тебе місце, коли його не буде поруч. Ми зможемо тебе захистити від будь-кого.
— То ось у чому ти намагався його переконати?
— Так. Це має сенс. І Чарлі краще побути тут. Якнайдовше.
— Нехай Біллі цим займеться, — погодилась я. Мені не хотілося підставляти Чарлі під удар, який був націлений на мене. — Щось іще?
— Перегляд деяких кордонів, щоб ми могли впіймати будь-кого, хто занадто наблизився до Форкса. Я не впевнений, що Сем на це піде, але поки ми його не переконаємо, я за всім тут наглядатиму.
— Що ти маєш на увазі — «за всім тут наглядатиму»?
— Якщо ти побачиш вовка біля свого будинку, то не стріляй у нього. От що я маю на увазі.
— Ну, певна річ. Але ти не мусиш так… ризикувати.
Він пирхнув.
— Не мели дурниць. Я здатен про себе подбати.
Я зітхнула.
— Я також намагався переконати його дозволити тобі до мене приїхати. Але він упереджений проти нас, тому нехай не забиває тобі голову своїми дурницями про безпеку. Він чудово знає, що тут ти будеш у безпеці.
— Матиму це на увазі.
— До скорої зустрічі, — сказав Джейкоб.
— Ти прийдеш?
— Так. Мені треба занюхати запах твого гостя, щоб вистежити його, якщо він повернеться.
— Джейку, я дуже не хочу, щоб ти вистежував…
— Та годі тобі, Белло, — перервав мене Джейкоб, а потім засміявся і повісив слухавку.
РОЗДІЛ 10. ЗАПАХ
Це було так по-дітвацькому! Ну, навіщо Едвардові йти через те, що повинен прийти Джейкоб? Хіба ми цього ще не переросли?
— Не те щоб я відчував до нього особисту неприязнь, Белло, просто так нам обом буде легше, — сказав Едвард, стоячи у дверях. — Я триматимуся неподалік. Ти будеш у безпеці.
— Я хвилююся не про те.
Він усміхнувся, а потім у його очах з’явилася хитринка. Він притягнув мене до себе і занурився обличчям у моє волосся. Холод від його подиху осідав на пасмах і на шкірі, і від цього відчуття у мене по шиї пробігли мурашки.
— Я скоро повернуся, — сказав він, а потім голосно засміявся, так ніби я розповіла анекдот.
— Що тут смішного?
Едвард лише усміхнувся і, не давши мені відповіді, побіг підстрибом до дверей.
Буркочучи сама до себе, я рушила на кухню мити посуд. Не встигла ще вода набратися в раковину, як у двері подзвонили. Я ніяк не могла звикнути, наскільки швидше Джейкоб пересувався без своєї машини. Здавалася, що всі довкола набагато швидші за мене…
— Заходь, Джейку! — гукнула я.
Я зосередилася на зануренні посуду в спінену воду й цілком забула про те, що віднедавна Джейкоб став ходити безшумно, наче привид. Я аж підстрибнула, коли за моєю спиною пролунав його голос.
— Ти завжди залишаєш двері отак, незамкненими? Ой, вибач. Він так мене налякав, що я облила себе мильною водою.
— Я не боюся тих, кого може зупинити замок на дверях, — відповіла я, витираючи мокру сорочку кухонним рушником.
— Правильно, — погодився він.
Обернувшись до нього, я кинула на нього несхвальний погляд.
— Невже так важко носити одяг, Джейкобе? — запитала я. Він знову був голий до пояса, одягнений лише в поношені рвані джинси. У мене майнула думка, що він, мабуть, так загордився своїми новонабутими м’язами, що йому до знемоги кортіло зайвий раз їх показати. Мушу зізнатися, вони справді вражали, хоча хирляком я його не вважала ніколи. — Я знаю, що тобі більше не буває холодно, та все ж…
Він поправив рукою змокле волосся, яке падало йому на очі.
— Просто так зручніше, — пояснив він.
— Що зручніше?
Він усміхнувся поблажливо.
— Мені й так незручно тягати за собою штани, поминаючи вже решту одягу. Я що тобі, в’ючний осел?
Я насупилася.
— Ти про що, Джейкобе?
Він переможно подивився на мене, так наче я проґавила щось очевидне.
— Мій одяг не зникає і не виникає з повітря, коли я перевертаюся. Мені треба нести його в зубах, поки я біжу. Перепрошую, що не затарююся по самий зав’язок.
Я почервоніла і пробурмотіла:
— Про це я не подумала.
Він засміявся і вказав на чорну, тонку як нитка шкіряну мотузку, що була тричі обмотана навколо його лівої кісточки, наче браслет. Лише тепер я помітила, що він стояв босоніж.
— Це не просто данина моді — це для того, щоб не носити джинси в зубах.