Це викликало в мене посмішку. Так, я уявляла, як це зачепило Квіла: Джейкобова пасія — людське дівчисько — тусується з вовкулаками, а він ні про що і не здогадується. А потім я зітхнула.
— Не знаю, Джейку. Розумієш, зараз трохи складно…
— Ну ж бо! Чи ти гадаєш, що хтось добереться до тебе, коли там будуть разом усі… всі ми шестеро?
Запала дивна пауза потому, як він затнувся наприкінці речення. Мабуть, йому було важко вимовляти вголос слово «вовкулака», так само як мені — «вурдалак».
Його великі темні очі безсоромно мене умовляли.
— Я запитаю, — відповіла я невпевнено.
З його горла почувся глухий звук.
— А тепер він іще й записався твоїм наглядачем? Слухай, цей сюжет показували минулого тижня в новинах — про те, як у стосунках один із підлітків контролював другого, тримав у залізних рукавицях, і…
— Ну все! — обірвала я його і попхала до дверей. — Вовкулаці час забиратися.
Він усміхнувся.
— Бувай, Білко. Не забудь запитатися дозволу.
Перш ніж я встигла щось схопити, аби жбурнути в нього, він вислизнув з чорного входу і накивав п’ятами. Я буркнула щось нерозбірливе йому навздогін.
За декілька секунд до кухні повільно зайшов Едвард. На ньому виблискували краплі дощу, схожі на діаманти, оправлені у бронзу волосся. Він сторожко подивився на мене і запитав:
— Ви двоє посварилися?
— Едварде! — вигукнула я радісно, кидаючись йому на шию.
— Іди до мене, — засміявся він і пригорнув мене. — Ти хотіла відвернути мою увагу? Якщо так, то це спрацювало.
— Ні, ми з Джейкобом не сварилися. Майже. А що?
— Просто цікаво, чому ти його різонула. Не те щоб я був проти… — він указав підборіддям на ніж, який лежав на стійці.
— Ти ба! Я гадала, що все відмила.
Я відірвалася від його обіймів, щоб кинути ножа в раковину, а потім дістала відбілювач.
— Я Джейкоба не різала. Він забув, що у нього в руці ніж.
Едвард хихикнув.
— Тоді все не так весело, як я собі уявляв.
— Едварде, не починай.
Він дістав із кишені куртки великий конверт і кинув його на стійку.
— Я забрав твою пошту.
— Є гарні новини?
— На мій погляд, так.
На ці слова я підозріливо примружила очі, а потім вирішила сама розвідати, що до чого.
Великий конверт був складений удвоє. Я розправила його, здивовано поглянувши на цупкий дорогий папір і на зворотну адресу.
— Дартмут? Це жарт?
— Я впевнений, що це зарахування. Він на вигляд точнісінько як мій.
— Хай йому грець, Едварде! Це твоя робота?
— Я відіслав їм заяву, оце й усе.
— Може, для Дартмута у мене розуму не вистачає, але я не настільки дурна, щоб повірити у це.
— А Дартмут, здається, вважає, що у тебе для нього розуму вистачає.
Я зробила глибокий вдих і повільно порахувала до десятьох.
— Це дуже щедро з їхнього боку, — зрештою мовила я. — Але зараховано мене чи ні, не в учбовому процесі справа. Я не можу собі цього дозволити, а тобі не дозволю розкидатися грошима, яких би вистачило на ще один спортивний автомобіль, лише щоб я могла вдавати, ніби наступного року поїду в Дартмут.
— Мені не потрібен іще один спортивний автомобіль. А ти не мусиш нічого вдавати, — пробурмотів він. — Один рік коледжу тебе не вб’є. Може, тобі навіть сподобається. Подумай про це, Белло. Лише уяви, як зрадіють Чарлі й Рене…
Його оксамитовий голос змалював у моїй голові картину, перш ніж я встигла її заблокувати. Звичайно, Чарлі просто б луснув від гордості, накривши усіх у Форксі хмарою емоцій. А в Рене сталася б істерика від радості за цю мою перемогу, хоча вона б присягалася, що анітрішки не здивована…
Я постаралася викинути цю картинку з голови.
— Едварде. Я хвилююся, щоб мені випускний пережити, поминаючи вже літо або осінь.
Його руки знову мене оповили.
— Ніхто тебе не скривдить. У тебе безліч часу.
Я зітхнула.
— Завтра я переведу свій банківський рахунок в Аляску. Для мене це буде достатнім алібі. Крім того, Аляска розташована так далеко, що принаймні до наступного Різдва Чарлі не чекатиме мене в гості. А до того часу я придумаю якусь відмовку. І кому, як не тобі, знати, скільки мороки завдає увесь цей обман і таємничість, — холодно піддражнила його я.
Едвардове обличчя посерйознішало.
— Згодом буде легше. За декілька десятків років усі, кого ти знаєш, будуть мертві. Проблема вирішена.
Мене пересіпнуло.
— Вибач. Це було жорстоко.
Я втупила невидющий погляд у великий білий конверт.
— Але правда.
— Якщо я знайду ворога, хто б це не був, ти поміркуєш про те, щоб почекати?