Мабуть, намагається заспокоїти батька. Адже думка про те, що я можу опинитися в руках навіть найнебезпечніших зі смертних, коли зі мною Едвард та Аліса, просто смішна. І Едварду вдалося. Ще якусь мить Чарлі уважно дивився на Едварда, а потім знизав плечима:
— Гаразд, — і величаво пішов до вітальні, прискорюючи ходу, бо не хотів, напевно, проґавити початок гри.
Я дочекалася, поки ввімкнеться телевізор, аби Чарлі мене не почув.
— Що… — почала я була говорити.
— Чекай-но, — сказав Едвард, не відриваючи погляду від газети. Його очі продовжували бігати по сторінці, у той час як рука підсовувала мені бланк заяви. — Гадаю, сюди можна вписати ті ж самі відповіді. Однакові запитання.
Я зітхнула і почала заповнювати стандартну інформацію: ім’я, адреса, соціальний… За декілька хвилин я підвела очі — Едвард задумливо дивився у вікно. Схилившись знову над своєю писаниною, я вперше побачила назву коледжу.
Я пирснула і відсунула папери вбік.
— Белло?
— Будь серйознішим, Едварде. Дартмут?
Едвард узяв знехтувану заяву і спокійно поклав переді мною знову.
— Гадаю, тобі сподобається в Нью-Гемпширі, — сказав він. — Там усі умови для моїх нічних прогулянок, і ліс дуже близько, тож не треба далеко ходити. Багата природа, — він послав мені фірмову напівусмішку, перед якою, знав, я не могла встояти.
Я глибоко вдихнула носом повітря.
— Я дозволю тобі потім віддати борг, якщо це тебе ощасливить, — пообіцяв він. — І нарахую відсотки, якщо хочеш.
— Та без величезного хабара мене туди і на поріг не пустять. Про такий борг ти говориш? Нове крило Калленівської бібліотеки? Ми це вже обговорювали.
— Белло, не могла б ти просто заповнити заяву? Тобі від цього гірше не стане.
Я рішуче задерла підборіддя.
— Знаєш що? Не буду.
Я потягнулася до паперів, аби зім’яти їх і викинути в кошик для сміття, але вони зникли. Я подивилася на порожній стіл, потім на Едварда. Він наче й не рухався, але заява, напевно, уже захована в його куртці.
— Що ти робиш? — з притиском запитала я.
— Я підписуюся за тебе краще, ніж ти сама. А відповіді на запитання ти вже понаписувала.
— Це заходить надто далеко, Едварде, — прошепотіла я про той випадок, якщо Чарлі не цілковито занурився в гру. — Мені немає потреби ще кудись подавати заяву. Мене прийняли до університету Аляски. Грошей майже вистачить на перший семестр. Кращого алібі не придумаєш. Навіщо викидати на вітер купу грошей, і яка різниця, чиї вони?
Обличчя його болісно перекосилося.
— Белло…
— Не починай. Я згодна, що мушу вступати до вузу заради Чарлі, але нам обом відомо, що наступного семестру в мене не буде жодної можливості ходити до коледжу. І перебувати будь-де поміж людей.
Мої знання про перші роки новонародженого вампіра були мізерними. Едвард ніколи не вдавався в деталі, але я знала напевно — то не солодко.
Понад усякий сумнів, треба спершу набути навичок самовладання. Виключалося будь-яке навчання, окрім дистанційного.
— Я подумав, що питання з часом ще не вирішене, — делікатно нагадав мені Едвард. — Ти б могла насолодитися одним-двома семестрами коледжу. Є ще багато людських вражень, яких ти не пізнала.
— Потім пізнаю.
— Потім вони не будуть людськими. Другого шансу побути людиною в тебе не буде, Белло.
— Треба вирішити питання з часом, Едварде. Небезпечно з цим затягувати.
— Поки що немає жодної небезпеки, — він стояв на своєму.
Я пильно подивилася на нього. Жодної небезпеки? Звичайно. Хіба що одна вампірка, яка намагається помститися мені за смерть свого коханого, відібравши в мене життя — і бажано якимось повільним і болісним способом. Та хто перейматиметься через Вікторію? Так, я мало не забула про Волтурі — королівську родину вурдалаків з їхнім невеличким вампірським військом, які наполягають на тому, щоб моє серце зупинилося так чи інак найближчим часом, оскільки людям не велено знати про їхнє існування. Справді. Жодної причини для паніки.
Навіть незважаючи на Алісу з її видіннями — Едвард розраховував, що вона точно передбачатиме майбутнє і завчасно нас попередить, — ризикувати було божевіллям. Крім того, питання вже було вирішене на мою користь. Моє перетворення мало відбутися за декілька тижнів по закінченні школи.
Гострий біль тривоги пронизав моє нутро, коли я усвідомила, як мало насправді залишилося часу. Звичайно, ця зміна була необхідною, — це ключ до того, чого я хотіла більше за все на світі, — але я не могла викинути з голови Чарлі, який сидів у сусідній кімнаті, захоплений матчем, як і щовечора. І мою матір Ренé в далекій Флориді, яка не втомлювалася запрошувати мене провести літні канікули на узбережжі разом із нею та її новим чоловіком. І Джейкоба, який, на відміну від моїх батьків, точно знатиме, що відбувається, якщо я зникну в якомусь віддаленому коледжі. Навіть якщо мої батьки тривалий час нічого не підозрюватимуть і якщо я зможу відкладати поїздки додому, пояснюючи це тим, що їздити дорого, або багато задали, або що я захворіла, Джейкоб усе одно знатиме правду.