Едвард зупинив «вольво» за тридцять ярдів від нього.
— Подзвони мені, коли зберешся їхати додому, — мовив він. — І я буду тут.
— Я не засиджуватимуся допізна, — пообіцяла я.
Едвард витягнув з кузова мій моцик і нове спорядження — я була вражена, як легко він те все підняв. Але, зрештою, це не так і складно, коли ти достатнього дужий, аби жонглювати цілими вагонами, що вже говорити про маленькі мотоцикли.
Джейкоб мовчки спостерігав, залишаючись на місці. Його усмішка зникла, а чорні очі було неможливо прочитати.
Я затиснула шолом під рукою, а жилет перекинула через сидіння.
— Ти ж це все одягнеш? — запитав Едвард.
— Без проблем, — запевнила я його.
Він зітхнув і нахилився до мене. Я повернула обличчя, аби він чмокнув мене на прощання, але несподівано Едвард міцно стиснув мене в обіймах і поцілував мене з такою пристрастю, як він це зробив нещодавно у гаражі, так що я хапала ротом повітря.
Едвард тихо на щось засміявся, а потім відпустив мене.
— Бувай, — сказав він. — Мені справді подобається жилет.
Коли я оберталася до нього спиною, в його очах промайнуло щось таке, чого я не повинна була бачити. Не можу сказати точно, що то було. Напевно, хвилювання. На секунду я подумала, що то паніка. Але я, мабуть, роздула це з нічого, як завжди.
Я відчувала спиною його погляд, штовхаючи мотоцикл до невидимого вурдалацько-вовкулацького умовного кордону, де на мене чекав Джейкоб.
— Що це таке? — вигукнув Джейкоб насторожено, не відриваючи запитливого погляду від мотоцикла.
— Я подумала, що мушу повернути його туди, де йому і місце, — сказала я.
Якусь мить він обдумував мої слова, а потім широка усмішка розтягнулася на його обличчі.
Я зрозуміла, що перебуваю на території вовкулак, тому що Джейкоб відійшов від свого автомобіля і попрямував у мій бік розгонистим кроком, на раз-два подолавши відстань між нами. Він узяв мотоцикл із моїх рук і, поставивши його на підніжок, схопив мене і підняв у своїх міцних, наче кліщі, обіймах.
Почувши позаду гарчання двигуна «вольво», я зробила спробу звільнитися.
— Перестань, Джейку! — сказала я, майже не дихаючи.
Він засміявся і поставив мене на землю. Я повернулася, щоб помахати Едвардові на прощання, але срібляста машина уже зникала за рогом.
— Дуже добре, — прокоментувала я, намагаючись домішати у свій голос трохи сарказму.
Його очі розширилися, удавано-невинні.
— Що?
— Чорт забирай, йому не дуже сподобалося те, що він побачив. Краще б ти не випробовував долі.
Джейкоб знову засміявся — гучніше, ніж до того, — те, що я сказала, здалося йому дійсно дуже дотепним. Поки він обходив довкола машини, аби відчинити для мене дверцята, я намагалася зрозуміти, що його так розсмішило.
— Белло, — нарешті мовив він, досі пирхаючи від сміху і зачиняючи за мною дверцята, — не можна випробовувати те, чого в тебе нема.
РОЗДІЛ 11. ЛЕГЕНДИ
— Ти їстимеш цю сосиску? — запитав Пол Джейкоба, споглядаючи залишки велетенської трапези, яку поглинули вовкулаки.
Джейкоб обіперся спиною об мої коліна і тицяв у вогонь нанизану на випрямлений дротяний гак сосиску. На краю багаття язики полум’я лизали її шкірку, яка шкварчала і пухирилася. Він важко видихнув і поплескав себе по животу, який незрозумілим чином залишився пласким, хоча з’їдено було стільки сосисок, що після десятої я припинила їх рахувати. Я вже мовчу про величезний пакет чіпсів та дволітрову пляшку сарспарили.
— Здається мені, — повільно сказав Джейкоб, — я так наївся, що зараз блюватиму, але гадаю, що мені вдасться її запхну ти. Хоча і без особливого задоволення, — він знову із сумом зітхнув.
Незважаючи на те, що Пол з’їв не менше за Джейкоба, він сердито надувся і стиснув кулаки.
— Спокійно, — засміявся Джейкоб. — Я жартую, Поле. Лови.
Він кинув саморобний шампур через багаття. Я вже приготувалася, що той приземлиться сосискою в пісок, але Пол вправно і без жодних зусиль підхопив його за потрібний кінець.
З огляду на те, що я постійно перебувала в компанії надзвичайно спритних людей, у мене мав скоро виробитися комплекс неповноцінності.
— Дякую, чувак, — сказав Пол, миттю заспокоївшись.
Вогонь потріскував, присідаючи все нижче до піску, і раз-по-раз вибухав помаранчевими іскрами, що яскраво розліталися на тлі чорного неба. Дивно, я не помітила, що сонце вже сідало. Вперше мені стало цікаво, котра година. Я геть втратила відчуття часу.