Тага Ві узяв іще п’ятьох вовків зі зграї і повів їх у гори, на пошуки речових доказів щодо зниклих макá. І вони натрапили на дещо таке, що раніше їм ніколи не траплялося — дивний солодкавий запах у лісі, він обпікав їхні носи аж до болю…
Я трохи ближче присунулася до Джейкоба і помітила, як кінчики його губ тіпнулися в усмішці, а рука сильніше стиснула мене за плечі.
— Вони не знали, що за істота залишає такий запах, але пішли по сліду, — вів далі Старий Квіл.
У його дрижачому голосі не було величності Біллі, але в ньому передавалося дивне гостре відчуття тривоги. Коли він почав говорити швидше, мій пульс аж підскочив.
— Йдучи по сліду, вони знайшли слабкі залишки людського запаху, а також людську кров. Вони були впевнені, що це саме той ворог, на якого вони полювали.
Подорож завела їх так далеко на північ, що Тага Ві наказав частині зграї, молодшим вовкам, вертатися назад до затоки і доповісти Тазі Акі.
Тага Ві та двоє його братів так і не повернулися.
Тоді молодші брати вирушили на пошуки старших, але знайшли саму лише тишу. Тага Акі побивався за своїми старшими синами. Він хотів відомстити за їхню смерть, але був уже старий. У жалобному вбранні пішов він до вождя макá і розповів про все, що сталося. Вождь макá повірив його горю, і на цьому ворожнеча між племенами скінчилася.
Роком пізніше, тієї ж ночі, дві дівчини з племені макá зникли зі своїх домівок. Макá одразу ж прикликали квілеутських вовків, які по всьому селу макá відчули той самий солодкавий сморід. Вовки знову вирушили на полювання.
Повернувся лише один. То був Яга Ута, найстарший син третьої дружини Таги Акі й наймолодший у зграї. З собою він приніс дещо таке, що квілеути зроду-віку не бачили — шматки дивного, холодного, закам’янілого тіла. Всі, у кого в жилах текла кров Таги Акі, й навіть ті, хто ніколи не був у вовчій подобі, відчували різкий запах, що походив від мертвої істоти. То був ворог макá.
Яга Ута розповів, що сталося: вони з братами натрапили на істоту, схожу на людину, але тверду, як гранітна скеля. З нею були дві дочки макá. Одна дівчина, уже мертва, біла та безкровна, лежала на землі, а другу істота тримала в руках, присмоктавшись до її горла. Дівчина ще могла бути жива, коли вони уздріли цю жахливу сцену, але щойно вони наблизились, істота швидко зламала їй шию і жбурнула тіло на землю. Білі губи створіння були вимащені кров’ю, а очі налилися червоним.
Яга Ута описав надзвичайну силу і прудкість істоти. Один із його братів швидко став жертвою, недооцінивши оту силу. Істота розірвала його, наче ляльку. Яга Ута з іншим братом були обережнішими. Вони згуртувалися, заходячи з різних боків, намагаючись перехитрувати ворога. Вони були змушені діяти на межі своїх вовчих сил і прудкості, чого раніше ніхто не робив. Створіння було тверде як камінь і холодне як лід. Вони виявили, що лише зубами здатні завдати йому шкоди. Тож вони почали відривати маленькі шматочки від істоти, коли вона їх атакувала.
Але створіння швидко усе зрозуміло і скоро розгадало їхні хитрощі. Примудрилося схопити брата Яги Ута. Яга Ута підібрався до горла істоти і вчепився у нього. Зубами він відірвав істоті голову, але її руки продовжувати давити його брата.
Яга Ута розтерзав істоту на клоччя, віддираючи шматок по шматку, у відчайдушній спробі врятувати брата. Було, на жаль, запізно, але врешті-решт з істотою покінчили.
Або вони так гадали. Яга Ута розклав смердючі рештки на огляд старійшин. Одна відірвана долоня лежала поруч із частиною гранітної руки істоти. Коли старійшини перевертали палицями ті шматки, два з них торкнулися одне одного, і долоня потягнулася до частини руки, намагаючись зібрати себе заново.
Перелякавшись, старійшини кинули рештки у вогонь. Велика хмара задушливого, смердючого диму забруднила повітря. Коли не лишилося нічого, окрім купки попелу, люди розділили попіл на багато мішечків і розвезли їх на всі боки — деякі в океан, деякі в ліс, деякі в печери, що у скелях. Один мішечок Тага Акі одягнув собі на шию, щоб бути на сторожі, коли істота коли-небудь знову спробує себе відновити…