Відтоді сутички з не-мертвими істотами майже не траплялися. Сини Таги Акі охороняли плем’я, аж доки не підростали їхні сини, щоб перейняти цей обов’язок. У племені існувало не більше трьох вовків водночас. І цього було достатньо. Час від часу кровопивці заходили на наші землі, але вовки захоплювали їх зненацька. Інколи вовк міг загинути, але більше ніколи не повторювалося таке масове винищення, як першого разу. Люди навчилися боротися з не-мертвими істотами і передавали ці знання від вовка до вовка, від духа до духа, від батька до сина.
Минав час, і нащадки Таги Акі більше не переверталися на вовків після досягнення чоловічої зрілості. Лише дуже зрідка, коли відчувалося наближення не-мертвої істоти, вовки поверталися. Не-мертві завжди приходили поодинці або по двоє, вовча зграя залишалася невеликою.
А потім вони прийшли у більшій кількості, й ваші прапрадіди приготувалися дати їм бій. Але їхній ватажок звернувся до Ефраїма Блека так, наче був людиною, і пообіцяв не чіпати квілеутів. Його дивні жовті очі були доказом його слів — що вони не такі, як інші кровопивці. Порівняно з ними, вовків було набагато менше; у не-мертвих не було потреби пропонувати угоду, якщо вони могли виграти битву. Ефраїм погодився. Вони дотримують свого слова, але їхня присутність приваблює сюди інших.
І їхня чисельність призвела до того, що в племені з’явилося стільки вовків, скільки ніколи раніше не було, — сказав Старий Квіл, і на одну мить його чорні очі, глибоко заховані у зморшках, які порізали шкіру навколо них, здавалося, зупинили свій погляд на мені.
— Окрім як, звичайно, за часів Таги Акі, — додав він, а потім зітхнув. — Таким чином сини нашого племені знову несуть тягар і приносять самопожертву, як це робили до них їхні батьки.
Запала довга тиша. Живі нащадки магії та легенд дивилися одне на одного через полум’я із сумом в очах. Усі, крім одного.
— Тягар, — тихо пирхнув він. — А я гадаю, що це круто, — Квілова повна нижня губа трохи висунулася наперед.
По той бік від згасаючого вогню Сет Клірвотер — з очами, розширеними від благоговіння перед братством захисників племені, — кивнув на знак згоди.
Біллі засміявся низьким і довгим сміхом, і здалося, що магія згоріла у тліючих жаринах. Зовсім несподівано зібрання знову стало колом друзів. Джаред кинув у Квіла камінцем, і всі засміялися, коли той підскочив. Ми знову загомоніли, розмовляючи і жартуючи, як зазвичай.
Лі Клірвотер не розплющувала очей. Мені здалося, що я побачила на її щоці щось блискуче, схоже на сльозу, але за мить, коли я подивилася знову, її вже й сліду не було.
Ані я, ані Джейкоб не розмовляли. Він так принишк біля мене і дихав так глибоко і рівно, що я подумала, наче він засинає.
Мої думки блукали десь далеко, за тисячу років. Я думала не про Ягу Ута й інших вовків, не про прегарну Холодну Жінку — я лише трохи її уявила. Ні, я думала про людину, яка стояла осторонь усього чарівного. Я намагалася уявити обличчя безіменної жінки, яка врятувала ціле плем’я, — третьої дружини.
Простої людської жінки, без особливих здібностей і сил. Фізично слабшої і повільнішої за будь-яких чудовиськ із тієї легенди. Але саме вона стала ключем, розв’язкою. Вона врятувала свого чоловіка, своїх юних синів, своє плем’я.
Мені хотілося, щоб вони пам’ятали її ім’я…
— Повертайся, Білко, — сказав Джейкоб мені на вухо. — Ми тут.
Я заморгала, збита з пантелику, оскільки багаття, здавалося, зникло. Вдивляючись у несподівану темряву, я намагалася втямити, де я зараз. Ще за хвилину збагнула, що вже не сиджу на скелі. Ми з Джейкобом були самі. У мене на плечі досі лежала його рука, але ми сиділи не на землі.
Як я опинилася у Джейкоба в машині?
— О, дідько! — вигукнула я, усвідомивши, що заснула. — Котра година? Чорт забирай, де цей клятий телефон? — я почала несамовито нишпорити по кишенях, але вони були порожніми.
— Спокійно, ще навіть не північ. І я уже подзвонив, аби він тебе забрав. Поглянь — он він чекає на тебе.
— Північ? — швидко перепитала я, досі не прийшовши до тями. Мій погляд потонув у темряві, й серцебиття прискорилося, коли за тридцять кроків від нас очі впізнали силует «вольво». Я потягнулася до ручки дверцят.
— Візьми, — сказав Джейкоб, вкладаючи в мою другу руку маленький предмет — телефон.
— Ти дзвонив Едвардові щодо мене?
Мої очі вже достатньо призвичаїлися, щоб побачити сяючу Джейкобову усмішку.
— Я подумав, що коли буду гарно поводитися, то проведу з тобою більше часу.
— Дякую, Джейку, — сказала я, зворушена. — Справді дякую тобі. І спасибі за те, що запросив мене сьогодні. Це було… — у мене забракло слів. — Ох, це було щось неймовірне.