— Белло, — сказала вона повільно. — Ти знаєш, який сьогодні день?
— Понеділок?
Вона закотила очі.
— Так, понеділок… четверте.
Вона взяла мене за лікоть і, наполовину розвернувши, вказала а великий жовтий плакат, приклеєний до дверей спортзалу. На ньому гострими чорними цифрами була написана дата випускного. Рівно один тиждень від сьогодні.
— Четверте? Червня? Ви впевнені?
Ніхто з них не відповів. Аліса лише сумно похитала головою, вдаючи розчарування, а Едвард звів догори брови.
— Не може бути! Як це так?
Я намагалася подумки прокрутити час назад, але так і не зрозуміла, куди поділися дні.
Я відчула, як у мене підкошуються ноги. Тижні напруження, тижні хвилювання… як так сталося, що, одержима часом, я не помітила, як мій час минув? Моя остання можливість усе доробити і приготуватися до майбутнього просто розтанула! У мене не було часу.
І я була неготова.
Я не знала, як усе залагодити. Як попрощатися з Чарлі, Рене… з Джейкобом… із людським життям.
Я точно знала, чого хочу, але раптом мені стало дуже страшно це отримати.
Теоретично мені хотілося, навіть нетерпеливилося обміняти смертність на безсмертя. Зрештою, це був ключ, щоб залишитися з Едвардом навічно. А ще не останню роль грало те, що на мене полювали відомі та невідомі вороги. Мені не хотілося просто сидіти склавши руки, безпорадною і апетитною жертвою, в очікуванні, поки хтось із них мене спіймає.
Теоретично усе це було вагомим.
Але на практиці… людське життя — це все, що я знала. Майбутнє поза ним було великою темною безоднею, яку я не могла пізнати, поки в неї не стрибнула.
Ця проста інформація — сьогоднішня дата, — настільки буденна, що я мала б за звичкою не звертати на неї уваги, перетворила довгоочікуваний для мене день на день страти.
Наче в тумані, я бачила, як Едвард відчиняє для мене дверцята машини, чула, як Аліса щебече на задньому сидінні та як дощ барабанить у лобове скло. Едвард, мабуть, зрозумів, що я була там лише тілом, але не намагався витягнути мене з роздумів. А може, й намагався, тільки я не помітила.
Коли ми зайшли до мого будинку, Едвард підвів мене до канапи і посадив поруч із собою. Втупивши погляд у вікно, у сірі дощові потоки, я намагалася зрозуміти, куди поділася моя рішучість. Чому тепер я запанікувала? Я знала, що кінцевий строк на підході. Чому ж його безпосередня близькість мене так лякає?
Не знаю, як довго він чекав, поки я дивилася у вікно. Та коли за темрявою не стало видно дощу, його терпець урвався.
Він узяв моє обличчя у долоні та спрямував на нього свої золоті очі.
— Будь ласка, скажи мені, про що ти думаєш. Доки я не збожеволів.
Що я могла йому сказати? Що мені страшно? Я підбирала потрібні слова.
— У тебе губи білі. Белло, говори!
Я з силою видихнула. Як довго я тамувала подих?
— Сьогоднішня дата заскочила мене зненацька, — прошепотіла я. — Це все.
Він чекав, схвильований і трохи скептичний.
Я постаралася пояснити.
— Я не зовсім знаю, що робити… як поговорити з Чарлі… що сказати… як… — мій голос обірвався.
— То це не через вечірку?
Я нахмурилася.
— Ні. Але дякую, що нагадав.
Дощ посилився, коли він прочитав вираз мого обличчя.
— Ти не готова, — прошепотів він.
— Готова, — тої ж миті інстинктивно збрехала я. Але він дивився і бачив мене наскрізь, тому, глибоко вдихнувши, я сказала йому правду. — Повинна бути готова.
— Ти нічого не повинна.
І коли я намагалася пояснити причини, то відчула, як паніка пливає у моїх очах.
— Вікторія, Джейн, Гай — хто був у моїй кімнаті?
— Тим більше треба почекати.
— Але це безглуздо, Едварде!
Він трохи сильніше стиснув долонями моє обличчя і заговорив, викарбовуючи кожне слово.
— Белло. Ніхто з нас не мав вибору. Ти бачила, до чого це призвело… особливо у випадку Розалії. Ми всі боремося, намагаючись змиритися з тим, що сталося не з нашої волі. Я не дозволю, щоб і з тобою було так. Ти матимеш вибір.
— Я вже зробила свій вибір.
— Ти не мусиш це робити лише тому, що над твоєю головою висить меч. Ми подбаємо про твоїх ворогів, а я подбаю про тебе, — заприсягнувся він. — От коли все владнається, і ніщо на тебе не тиснутиме, тоді ти зможеш ухвалити рішення до мене приєднатися, якщо не перехочеш. Але не тому, що тобі страшно. Тебе ніхто до цього не примушує.
— Карлайл обіцяв, — мовила я за звичкою наперекір. — Після випускного.
— Не раніше, ніж ти будеш готова, — сказав Едвард переконливо. — І звичайно, не тоді, коли ти налякана.