Джаспер провів двома пальцями уздовж злегка видимого візерунку шрамів на руці.
— Війна розгорілася з новою силою. Багато хто почав хвилюватися, що повернуться Волтурі. З тих двадцяти трьох, що входили до початкового складу, я єдиний пережив перші вісімнадцять місяців. Ми як вигравали, так і програвали. Кінець кінцем Нетті та Люсі виступили проти Марії, але ту битву ми виграли.
Ми з Марією удвох утримували Монтеррей. Війна тривала, хоч і з невеликими перервами. Думка про нові завоювання поступово згасала; почалися міжусобиці, зведення рахунків. Багато хто втратив своїх партнерів, а це те, чого ми ніколи не пробачаємо…
Ми з Марією завжди тримали напоготові з десяток перволітків. Вони нічого для нас не значили — пішаки для одноразового використання. Коли їхній термін придатності спливав, ми їх позбувалися. Моє життя минало у такому дикому ритмі, а роки збігали. Ще довго я був змушений усе це терпіти, поки не настали зміни…
Кілька десятиліть потому я подружився з одним перволітком, який, усупереч загальній тенденції, не втратив сили й пережив перші три роки. Його звали Пітер. Мені подобався Пітер — він був… цивілізованим, гадаю, саме так його можна описати. Йому не подобалося воювати, хоча він був гарним бійцем.
На нього поклали обов’язок працювати з перволітками-вампірами — так би мовити, няньчити їх. То була робота з повною зайнятістю.
А потім знову прийшов час для чисток. Перволітки виростали зі своєї сили, і їх треба було замінити. Пітер повинен був допомогти мені їх позбутися. Ми відводили їх убік, одне по одному… То завжди була дуже довга ніч. Цього разу він намагався мене переконати, що у декількох є потенціал, але Марія дала вказівку знищити всіх. Я сказав йому «ні».
Ми вже майже наполовину впорались, як я відчув, що Пітерові робота дається нестерпно тяжко. Я подумував про те, щоб відпустити його й закінчити самому, і викликав чергову жертву. На мій подив, він раптом оскаженів. Я вже приготувався до того, щó міг віщувати цей несподіваний спалах люті. Пітер був гарним бійцем, але до мене йому було далеко.
Переді мною стояла жінка-перволіток. Їй щойно ви повнився рік у вампірському житті. Звали її Шарлоттою. Коли вона з’явилася, він весь змінився, цим самим видавши себе. Він загукав до неї «Тікай!» і кинувся за нею. Я міг би їх наздогнати, але не став. Мені не хотілося їх убивати.
Марія страшенно на мене за це розлютилася…
За п’ять років Пітер таємно повернувся по мене. Він вибрав гарний день для візиту.
Марію спантеличив мій гумор, який постійно погіршувався. Їй було невідомо, що таке депресія, та й сам я дивувався, що це зі мною коїлося. Я почав помічати, що коли вона поруч, її емоції змінюються. Інколи там був страх… і злість — ті ж самі почуття, які послугували сигналом до нападу Нетті та Люсі. Я вже приготувався знищити свого єдиного союзника, джерело мого існування, коли з’явився Пітер.
Пітер розповів мені про своє нове життя з Шарлоттою, про нові можливості, які я навіть уявити не міг. Розповів, що за п’ять років вони жодного разу не билися, хоча там, на півночі, їм зустрілося багато інших вампірів, — вони здатні співіснувати без постійної січкарні.
В одній із розмов він мене таки переконав. Я був готовий до змін і відчув певне полегшення, що не доведеться вбивати Марію. Ми були напарниками майже так само довго, як Едвард із Карлайлом знають один одного, проте наш зв’язок і близько не був таким сильним. Коли живеш заради битви, заради крові, то стосунки, які при цьому виникають, дуже нестійкі, і їх легко розірвати. Я пішов геть, навіть не озирнувшись.
Я подорожував із Пітером і Шарлоттою протягом п’ятьох років, насолоджуючись відчуттям цього нового мирного світу. Але депресія, яку я відчував, не розвіялася. Я не розумів, що зі мною не так, поки Пітер не помітив, що мені завжди стає гірше після полювання.
Це змусило мене замислитися. За багато років убивств і кривавої різанини я втратив майже всю свою людяність. Без сумніву, я перетворився на нічний кошмар, на жахливе чудовисько. Тепер щоразу, коли я знаходив чергову людську жертву, я відчував слабке поколювання від спогадів про те, інше життя. Коли люди широко розплющували очі, дивуючись із моєї краси, я згадував Марію та інших двох, те, якими вони здавалися мені тієї ночі, коли я востаннє був Джаспером Вітлоком. У мене цей запозичений спогад був набагато сильнішим, ніж в інших, тому що я міг відчувати все, що відчувала моя жертва. І вбиваючи, я переживав її емоції.
Ти вже збагнула, що я можу контролювати емоції навколо себе, Белло, але чи здогадуєшся ти, наскільки почуття оточуючих впливають на мене? Щодня я живу в атмосфері емоцій. Перше століття свого існування я прожив у світі кривавої різанини. Мене постійно супроводжувала ненависть. Стало трохи легше, коли я покинув Марію, але все ж змушений був відчувати жахіття і страх своїх жертв.