— Я тобі розповідав про географію, але, можливо, ти більше цікавишся історією.
Він глибоко зітхає, облизує праву лапу, проводить нею за вухом, а потім підводить голову.
— Гаразд, ось тобі мій перший урок з історії. Усе почалося чотири з половиною мільярди років тому, коли Земля народилася.
Я не насмілююся запитати, що таке мільярд, але думаю, що йдеться про число значно більше, ніж усе, що я знаю.
Коли ми розглядаємо небо, всіяне вогниками, одна зірка падає, розтинаючи простір зліва направо.
— Спочатку кругом була тільки вода.
— Я не хотіла б жити у той час. Ненавиджу воду.
— Однак саме з води все вийшло. Життя з’явилось у формі дрібних водоростей, які перетворилися на риб. Якось одна з них вийшла на твердий ґрунт.
Я нічого не питаю, щоб не переривати нитку його розповіді. Але цікаво: коли він говорить про рибу, чи йдеться про тварину, подібну на… Посейдона?
— Цій першій рибині вдалося вижити і відтворитися. Її нащадки перетворилися на ящірок, які все гладшали і ставали дедалі більшими. Їх назвали динозаврами.
— А якими завбільшки були динозаври?
— Деякі були такі великі, як ця вежа, на якій ми зараз стоїмо. І вони були люті. Мали гігантські зуби і кігті. Усі тварини боялися їх. Вони ставали дедалі розумнішими і пристосованішими.
Піфагор робить паузу, глибоко зітхає, облизує подушечки.
— А потім з неба впав гігантський камінь, який змінив атмосферу і температуру. Усі динозаври вимерли. Вижили лише невеликі ящірки і ссавці.
— Що таке ссавці?
— Це перші тварини з теплою кров’ю, шерстю і спеціальними залозами, здатними продукувати молоко. Тобто ми. Сім мільйонів років тому з’явилися перші предки людей і перші предки котів. Три мільйони років тому предки людей поділилися на великих і малих. Предки котів також.
— Ти хочеш сказати, що колись існували великі коти?
— Так, вони існують і досі. Люди називають їх левами. Але залишилося їх не так багато.
— А наскільки вони великі?
— Щонайменше вдесятеро більші, ніж ти, Бастет.
Я пробую уявити собі кота такого неймовірного розміру.
— Але еволюція торкнулася найменших, найрозумніших. Гілки малих людей і малих котів розвивалися далі паралельно аж десять тисяч років. У цей період люди започаткували сільське господарство, мистецтво збирати і зберігати рослини. Вони почали робити запаси зернових, а це привабило мишей, які, своєю чергою, привели…
— Наших предків?
— Коли люди помітили, що коти допомагають зберігати їхні припаси, то почали ставитися до них з більшою шаною.
— Ми були їм потрібні. І тому вони погодилися підкоритися нам.
— В силу певних обставин люди і коти тоді добре розумілися.
— Отже, коти з власної волі зійшлися з людьми, якщо я правильно розумію?
— Ми їх вибрали, ми їм допомогли краще жити, а потім вони вирішили дати нам житло і їжу. На острові Кіпрі знайшли давнє поховання, якому сім тисяч п’ятсот років, де скелет людини — поруч зі скелетом кішки.
— Що таке поховання?
— Коли люди вмирають, їх не віддають іншим людям чи тваринам, щоб ті їх з’їли, — тобто вони не поїдають одне одного, люди ховають своїх померлих під землю.
— І їх їдять хробаки?
— Так у них заведено. А скелет кішки у цьому похованні означає…
— …що вони вважають нас важливими особами.
— Досить з тебе на сьогодні, Бастет. Наступного разу я продовжу розповідь про спільну історію котів і людей.
— Коли?
— Якщо захочеш, Бастет, ми зможемо бачитися час від часу, і я навчу тебе того, що знаю про світ людей. Ти зрозумієш, можливо, що перш ніж налагоджувати спілкування способом прийому-передачі, можна спробувати комунікувати з ними, засвоюючи їхні знання у простий спосіб прийому. Вони ж і справді можуть виявитися дуже несподіваними для кішки (він подумав «необізнаної»)…, яка не має Третього Ока.
А потім, коли місяць став поволі випливати з-за хмар, він запропонував понявчати разом на всю горлянку. Це мені подобається. У цій звуковій вібрації, яка виходить з горла і резонує у кожній кісточці, відчуваю незнану досі інтенсивну емоцію, наче єднання наших голосів приносить мені відчуття повноти.
Вітер куйовдить мою шерсть, ворушить вуса. Відчуваю, як хутро ходить хвилями. Мені так добре, і ми ще довго нявчимо, аж поки, втомившись, я переходжу на задоволене муркотіння й дивлюся на Париж, де поволі згасають маленькі вогники.
Звичайно, я б хотіла, щоб Піфагор пояснив мені таємницю цього Третього Ока, яка дозволяє йому мати стільки точної інформації, але знаю, що наполягати марно. Пригадую все, чого він навчив мене сьогодні. Завдяки йому я стала кішкою, яка краще розуміє те, що відбувається довкола, яка знає історію своїх предків. Зауважую: що більше я дізнаюся, то легше мені засвоювати нову інформацію. І мені це подобається.