— Яка цікава епоха!
— Єгиптяни вбирали наших предків, як людей. Вони одягали на них прикраси, намиста, сережки. Коли єгипетські коти помирали, вони мали право на свій власний похорон.
— Навіть якщо їхні слуги ще живі?
— Люди на знак скорботи виголювали собі брови. Мертвих котів муміфікували, тіло обгортали стрічками, а морду накривали маскою з їхнім зображенням.
З того, що сказав Піфагор, мимоволі роблю висновок, що ми також можемо померти.
— Якщо людина завдавала шкоди котові, її шмагали нагайками. Коли ж кота вбивали, людині перерізали горло.
— Обожнюю цю країну. Вона ще існує?
— Єгипет фігурує на карті світу й нині, але цивілізація, яка сповідувала такі цінності, зникла якраз через війну. 525 року перед Різдвом Христовим цар персів Камбіс II тримав облогу великого міста Пелусія. Коли він дізнався, що єгиптяни вшановують кішок, то наказав своїм воїнам причепити живих кішок до щитів.
— Не може такого бути.
— Єгиптяни не наважилися витягти стріли, які могли поранити їхніх священних тварин, і здалися без битви. Камбіс II проголосив себе новим фараоном, наказав стратити попередника і знищив усіх єгипетських жерців і аристократів. Він зруйнував усі храми, серед них і Бубастіський храм Бастет, та наказав принести в жертву перським богам мерзенних котів з навколишніх околиць. Так згас культ кішок і Бастет у Єгипті.
Який жах! Вилизую своє хутро, наче знімаю з нього увесь бруд цієї сумної історії.
— Чому люди вважають, що можуть вирішувати нашу долю?
— Бо вони сильніші, ніж ми.
— Але ж я — господиня своєї людської служниці.
— Помиляєшся. Це вони мають владу. І з багатьох причин: перша — тому що вони більші, друга — вони мають на руках розділені пальці, які дають їм змогу виробляти дуже складні й могутні речі, третя — вони живуть в середньому вісімдесят років, а ми — близько п’ятнадцяти. Тому в них більше досвіду. Нарешті, четверта — вони сплять приблизно вісім годин на добу, а ми — в середньому дванадцять.
— Тобто вони витрачають третину свого життя на сон, а ми — половину…
— Ще треба би було мати певність, що сон є еволюційною перевагою.
— Ми краще, ніж вони, вміємо видиратися на дерева і бігаємо прудкіше. У них хребет ригідний, а в нас — гнучкий. У нас є хвіст для рівноваги. Ми бачимо в темряві. Вусами вловлюємо хвилі. А люди навіть не вміють муркати.
— Це дрібні переваги. Ти навіть собі не уявляєш феноменальної переваги, яку дають їм руки. Руками вони можуть…
— Що?
— Вони можуть… вони можуть «працювати»!
— А це ще що таке?
— Це те, чим займається твоя служниця, коли йде з дому вранці. Вона прямо або опосередковано, своєю особистою працею, долучається до виробництва, творення чи обслуговування чого-небудь.
Вся ця інформація не вміщалася в моїй голові, і я знову подумала, як цей кіт може володіти таким знанням про світ людей.
— То я мала би бути розумнішою за свою служницю?
— Тобі багато чого ще треба навчитися.
Але на сьогодні досить. Мені хотілося повернутися додому і обміркувати на самоті усі ці дивовижні й чудові речі. Особливо мені запам’яталося те, що я ношу ім’я давньоєгипетської богині, яка мала вигляд жінки з головою кішки і яку вшановували усі люди.
9. Жахлива робота
Я сплю.
Мені сниться, що я — Бастет, богиня з людським тілом і головою кішки. Стою на своїх двох лапах. Вбрана у блакитно-помаранчеву сукню, шия і зап’ястки прикрашені широкими прикрасами. У мене гарненькі рожеві кисті без кігтів і подушечок, з роз’єднаними пальцями, які нагадують павучі лапи. Навколо мене у храмі Бубастіса гуртуються тисячі людей, які вигукують моє ім’я:
«Бастет! Бастет!»
У мене замість однієї служниці — сотні. Усі приносять мені їжу, скриньки зі ще теплими мишами, мисочки з молоком, тарілки з хрустиками.
Серед людей, які прийшли з дарами, є один, який особливо привертає мою увагу. У нього тіло людини і голова Піфагора. Беру його за руку, наближую до себе, аж доки наші губи не торкаються і язики не сплітаються. Виявляється, це не так приємно, як здавалось на перший погляд.
Піфагор шепоче мені на вухо: «Твоя служниця щоранку йде на роботу»; «Тривалість людського життя — вісімдесят років, а ми вмираємо у п’ятнадцять»; «Такий шлях еволюції: риби, динозаври, люди».
Потім він показує мені натовп наших шанувальників: «А після них чия черга?»
Приношення наших єгипетських адораторів ще пливуть, але раптом з’являється чоловік, одягнений у якийсь дивний костюм. У нього обличчя Томаса, він оточений озброєними людьми, які тримають щити, до яких причеплені коти — вони відбиваються і нявчать. Цих кішок було вбито у нерівному бою між нашими прихильниками і цими озброєними людьми. Потім убивці знищили наших служниць, зруйнували наші велетенські статуї, вбили Піфагора.