Треба лише натрапити на хвилю відповідної довжини. Підходжу ближче. Зосереджуюся і посилаю в її напрямку дуже чітку думку:
Добридень, панянко.
Оскільки вона не відгукується, підсилюю думку кроком назустріч. Паркетна дошка скрипить. Вона підводить голову й підстрибує, побачивши мене. Лякається і втікає, залишивши тістечко. Щодуху перебирає своїми гарнюніми натренованими лапками. Біжу за нею. Справжня спортсменка. Вона втікає широкими стрибками. Стараюсь не відставати. Мені навіть вдається її наздогнати. Тепер я помічаю одну деталь, якої раніше не зауважила і яка, безперечно, додавала їй шарму: її тонкий рожевий хвіст. Я зосереджено посилаю нову думку:
Добридень, мишо.
Вона втікає швидше.
Агов, зачекайте! Я не хочу заподіяти вам лиха, мені байдуже, що ви поцупили тістечко, я хочу тільки з вами побалакати.
Вона біжить ще, ще швидше.
Ні, не тікайте!
Її рожевий хвіст миготить позаду. Ця миша таки дуже граційна. Люблю істот, які гарно рухаються.
І все ж мені треба її впіймати, якщо я хочу налагодити діалог, який би мене влаштовував. Я додаю ходу, перевертаю ослінчик на кухні, зачіпаю вазу у вітальні, гальмуючи, дряпаю килим. В польоті я встигаю повернути ліворуч, потім праворуч, мене трохи заносить на напастованому паркеті, але я повертаю рівновагу, впиваючись кігтями в підлогу. Втікачка вже далеко, але я ще встигаю побачити, як вона шпарко шмигнула за відхилені двері підвалу. Вона несеться сходами, що ведуть під землю. Я переслідую її. Ми опиняємося поміж пральок, дитячих візків, валіз, старих картин і пляшок вина. Світла мало — лише один промінь пробивається крізь підвальне вікно — я максимально розширюю зіниці (з вузьких щілин вони перетворюються на широкі кружечки), і так мені вдається пересуватися у напівтемряві. Ми, коти, вміємо виробляти такі штуки.
Я навіть можу розрізняти її сліди на запилюженій долівці. Якийсь час я їх бачу, потім вони щезають. Я заплющую очі, нашорошую вуха, щоб завдяки своєму надтонкому слухові визначити, де ж та миша. А далі починають вібрувати кінчики моїх вусів, вказуючи точний напрямок. Вона там.
Трохи далі я віднаходжу сліди, що ведуть до щілини в стіні біля мішка з дровами. М’яко ступаю.
Ви там, мишечко?
Я чую, як шалено б’ється її серце. Це вже не тривога, а справжня паніка.
Я нахиляюся і бачу, що вона ховається в дірці, трохи ширшій, ніж моя лапа. Тремтить всім тілом, очі витріщені, щелепи розтулені, хвіст згорнутий кільцем перед лапами. Невже це я її так налякала? Я ж лише юна кішка. Очевидно, роки непорозуміння між нашими двома видами не сприяють подоланню взаємної недовіри. Я знову зосереджуюсь і передаю телепатичне послання, яке супроводжую муркотінням на хвилях низької частоти.
Я не хочу вас убивати, я хочу тільки порозмовляти, як розумна істота з розумною істотою.
Вона задкує, щоби втиснутися у найдальший закуток своєї нірки. Чутно, як від сильного тремтіння у неї цокотять зуби. Переходжу в режим муркотіння на середній частоті.
Не бійтеся.
Вона часто дихає, її серце шалено калатає, наче ця думка, проникаючи в неї, має протилежний до очікуваного ефект. Але, здається, мені все-таки от-от вдасться.
Не думайте тільки, що…
І в цю мить я підстрибую, почувши звук вибуху. Він долинув звідкись із вулиці. Слідом за ним лунає якесь сухе клацання, потім — страшний вереск. Я мчу на другий поверх, вискакую з кімнати на балкон і з цієї високої точки намагаюся побачити, що спровокувало заворушення.
Я бачу людину, вбрану в чорне, що трясе якоюсь палицею, кінець якої потріскує дрібними спалахами, у напрямку молодих людських істот, котрі виходять з великої споруди із синьо-біло-червоним прапором над дверима. Дехто з них падає і не рухається. Інші кидаються у різні боки і кричать, а людина в чорному не перестає робити палицею вибухи. Коли ж та палиця вже не діє, він жбурляє її поміж молодих людей, які кричать і падають на хідник, та пускається навтьоки. Інші люди переслідують його вулицею, їм вдається його схопити майже біля дверей мого дому. Вони розмахують кулаками, тупотять ногами. Звідусіль з’являються автівки, з усіх боків лунають зойки та стогони. Потім людину в чорному забирає якась дивна машина: вона голосно виє, а на даху в неї крутиться синя лампа.
За цей час навколо мого будинку і будівлі з прапором збирається натовп. Крики нарешті вщухли, але люди говорять швидко й голосно, і я вловлюю емоцію, наче відчутну на дотик хмару: страждання. З юрби виходить двоє людей, один говорить, тримаючи якусь кулю в руці, інший освітлює його за допомогою предмета з лампою. Люди з кулею щось говорять своєю мовою, стоячи навпроти предмета з лампою, потім лампу гасять.