Вона насипає до умивальника білого порошку, який піниться, і навіть коли я в паніці дряпаю їй руки, все ж робить найгірше: занурює мене в цю ванну! Яке мерзенне відчуття!
Вона занурює мене у воду з головою. Моя довга чорно-біла шерсть стає важкою, і щоб підсилити тортури, вона тре мене з білою піною, що плаває довкола. Чорна олива поступово розпливається. Я сподівалася, що зможу прожити, не прийнявши жодної ванни, та ось моя цікавість, моє бажання зрозуміти, що таке людська робота, винагороджується таким покаранням.
Нарешті Наталі витягує мене, мокру-мокрісечку, знимкує і сушить, насмішкуватим тоном повторюючи моє ім’я, а інші люди, що спостерігають за цим видовищем, і далі сміються. Потім вона кладе мене в закритий ящик. Оскільки був день, то, щоб забути своє приниження, я засинаю у цій вогкій в’язниці. (Одне питання мене мордувало: чи я колись висохну цілком, чи все життя залишатимусь вогкою?)
Коли пробуджуюся, я ще в ящику, але в ньому є дірки, і я можу оглядати місце праці Наталі. Світла поменшало, отже, день добігає кінця. Бачу крізь один з отворів, як вона знімає свою жовту каску.
Це означає, що невдовзі я буду вдома, на канапі коло розпаленого каміна, і позбудуся цієї огидної субстанції — води. Навіть їжа здається мені другорядною справою порівняно з цим.
І чого мені раптом закортіло побачити, що люди роблять упродовж дня? Сидячи в ящику, я зрозуміла, що ми знову повертаємося в черево підземного чудовиська.
Вилизуючи шерсть, відчуваю прикрий запах мила, післясмак чорної оливи, в яку я впала, присмак води, а щоб остаточно мене добити, щойно ми повертаємося додому, Наталі запалює цигарку!
Потім вона вмикає телевізор, і там з’являються зображення людей, що розмовляють, людей, що вмирають посеред калюж крові, людей, що біжать, лютують і вимахують чорними прапорами…
Наталі, здається, була нервовіша, ніж звичайно, однак аби відплатити за те, що вона змусила мене пережити (приниження всього мого життя!), я не пішла муркотіти у неї на грудях, щоб заспокоїти її.
Моя служниця, ймовірно, помітила мою образу, тож, наче перепрошуючи, вхопила фен і спрямувала теплий струмінь повітря на мене. Волію втекти на холодильник. Крізь вікно кухні помічаю, що сонце сіло і незабаром настане ніч, але я надто соромилася своєї мокрої шерсті, щоб піти до Піфагора.
Ну й нехай. Спускаюся повечеряти.
Фелікс вітається і питає, куди я ходила. Я так хочу розказати йому свою історію, але тієї ж миті усвідомлюю, що чистокровний ангорець нічого не зрозуміє у таких витончених поняттях, як праця, війна, динозаври, єгиптяни, сміх чи Бог. Його світ обмежується мискою, кухнею, вітальнею, нашою служницею. Куций світ для розуму без крил і без розмаху.
Він не знає навіть, що Бастет — це ім’я єгипетської богині з жіночим тілом і головою кішки.
Чи маю я його просвітити? Зараз пріоритетом є продовження моєї власної освіти, тож не бачу причини хвилюватися через поняття, які перевершують його розуміння.
Що я могла б йому сказати?
Зрештою, Фелікс — щасливий, бо нічого не знає.
Мені було його шкода і, водночас, я йому заздрила.
Він бачив, як я на нього дивлюся і киваю головою.
Хибний погляд на світ змушує його думати, що я дорікаю йому за те, що він зі мною вже не кохається, тому він застрибує на книжкову полицю, де стоїть банка з його втраченими яєчками, і показує мені їх з ностальгією.
Ох уже ці самці, чому в них все зводиться до цього?
Я обертаюсь до нього спиною, опустивши хвоста, щоби показати свою незацікавленість, і повертаюся до Наталі. Вона телефонує у вітальні, йде до кухні, їсть жовту паруючу їжу. Потім повертається до спальні, роздягається, йде до ванної кімнати. Я йду за нею на відстані. Вона миється (милом і водою, але здається, що їй неймовірно приємно бути мокрою), потім стає перед умивальником, знімає макіяж, накладає на обличчя крем, що пахне травами, йде спати.
Вона кличе мене, але я вдаю, що не чую. Не піду мурчати біля її ніг, навіть не вмощуся коло неї, щоб допомогти їй заснути.
Натомість іду до балкона спальні й помічаю свого сіамського колегу. Видаю коротке тужливе няв, яке привертає його увагу.
— Я так хочу тебе побачити, Піфагоре, але я така неприваблива. Я пережила… купіль.
— Я тут не для того, щоби тебе критикувати, Бастет. Ходімо, прогуляймося разом вулицями Монмартру, це допоможе тобі висохнути.