— Вибач мені, Бастет, я не розуміла, що роблю, — нявчить вона моєю мовою.
— Надто пізно.
— Змилуйся, Бастет!
— Колись я могла би пожаліти тебе, бо свого часу ти була старанною служницею, але те, що ти зробила, неможливо виправити.
Наказую своїм охоронцям зачинити її в кімнаті, де вона не могла б дістати до ручки дверей. Вона стрибає, дряпає двері, але не може вийти.
Піфагор торкається моєї лапи.
— Може, ти надто жорстока з людьми? Колись і вони змусять нас пережити усі ті страждання через брак розуміння.
Я поважно відповідаю:
— Всі людські істоти заплатять за вбивство моїх кошенят. Треба було подумати, перш ніж вчинити це звірство.
Прокидаюся від скрипу підвальних дверей. На порозі нагорі сходів з’являється постать. Я групуюся, готова до стрибка, націлюючись просто на обличчя.
Це Наталі. Вона тримає на руках руденьке кошеня, гладить його і повторює: «Анжело».
Оскільки вона знову й знову промовляє це слово, я розумію, що так вона охрестила моє дитя.
Воно нявчить, бо хоче їсти.
Я не наважуюсь атакувати.
Яка дилема…
Дозволяю моїй служниці покласти клубочок рудої шерсті мені на живіт і відразу відчуваю полегшення, коли до мене присмоктується його жадібний рот.
Витягуюся, щоб йому було зручніше.
Помста зачекає.
Анжело ссе і наче висмоктує всю мою лють.
Таке-от моє життя: я не вибирала свою служницю, я не вибирала свого дому, не вибирала свого імені, я не вибирала свого самця і не вибирала свою дитину, яка має вижити.
Як тільки Анжело заспокоюється, обережно відсуваю його і залишаю спати в кутку. Потім користаю з того, що двері підвалу прочинені, щоби прогулятися по хаті.
Наталі сидить на кухні.
Їсть сама. Томаса немає.
Оскільки двері відчинені, заходжу до ванної кімнати.
Нахиляюсь над унітазом і хлебчу воду, яка там стоїть, щоби перевірити, чи відчую хоч трохи «їхього» смаку.
Потім кидаюся на рулон туалетного паперу, розмотую і деру його, розриваю на дрібні шматочки (зазвичай це дратувало Наталі).
Далі біжу до канапи. Відриваю кутасики і роздираю кігтями велюр, вириваючи великі шматки м’якої білої матерії. Яких ще збитків накоїти, щоб її покарати?
Перекидаю вазу, вона розбивається на тисячу скалок і розсипається по підлозі.
Кидаюся на листя зелених рослин при вході, пережовую їх і випльовую (дивись, служнице, ось що я роблю з твоїм філодендроном!) Гризу дріт від комп’ютерної мишки на робочому столі, потім дріт від вай-фаю, доки… не дістаю електричним струмом по зубах. Але цього не досить! Я пішла до кімнати і рясно надзюрила на подушку.
Потім випорпую задніми лапами наповнювач з лотка на підлогу і блюю грудками збитої шерсті в торбинку Наталі.
Нарешті, втомлена, повертаюся до Анжело і допомагаю йому вмоститися коло себе. Як складно бути і матір’ю, і войовничою месницею водночас…
Дитя все не може наїстися. Здається, воно геть не переймається зникненням своїх братів і сестер.
— Нумо, Анжело, пригощайся. Все, що відбувається навколо, тебе не стосується.
Кладу лапу йому на груди і відчуваю, як часто б’ється серце.
Ось воно, життя.
Усі ми наче транспортні засоби, які допомагають життю циркулювати крізь нас, щоб поширюватися далі.
13. Нема насолоди, немає страждань
Час минає, і не минає ані дня без того, щоб я не знищила якусь річ, котру вважаю цінною у своєму домі. Люблю різкий дзенькіт скла, що розбивається. Люблю звук бавовни, коли вона тріскає на подушках під моїми пазурами. Штори? Надаю перевагу тим, що з френзлями. Сукні й пальта моєї служниці? Прикрашаю їх дірочками. Панчохи у кошику з брудною білизною? Люблю їх тягати і змотувати у великі клубки. Відтак запихаю в них ікла, ніби в перезрілі фрукти. Не думаю, що тут вціліє хоч одна зелена рослина. Якби в них була свідомість, вони мали б мене ненавидіти.
Але мій задум системного нищення, здається, не бентежить мою служницю. Наталі (можливо, тільки для того, щоб провокувати мене) виказує мені всі можливі знаки уваги. Я маю право на більшу кількість їжі, більше пестощів, лагідних слів, і двері тепер завжди відчинені.
Вона обожнює моє руде кошеня, яке обдаровує опікою, поцілунками, пестощами. Воно вже пищить, коли вона чухає його під шийкою.
Коли ж Анжело розплющує очі, на сьомий день зроду, його поведінка змінюється. Він не тільки сильніше гризе мене за пипки (зуби ростуть), а й скрізь гасає і лупить мене лапою.
Ви вважаєте нормальним, що кошеня так ганебно поводиться з матір’ю?
І якби він бив тільки мене! Він лупцює також бідного Фелікса. Я завжди вважала, що старші самці мають навчати молодших полювати і шанувати старших, але у випадку з Анжело це неможливо.