Одна хвиля. Я в цьому переконана. Має існувати одна-єдина хвиля любові, яку я могла б випромінювати, муркочучи, щоб нейтралізувати всю цю напругу, яку відчуваю навколо.
Довго чекаю Наталі, нарешті вона з’являється на порозі дому.
Обвішана торбами, повними продуктів. Виглядає дуже знервованою. У неї розкуйовджене волосся, подертий одяг, неспокійний погляд. Здавалося, їй важко дихати.
Падає у фотель. На щоках — сльози.
Її розум випромінює сум’яття.
Підходжу, вмощуюся у неї на колінах і починаю муркотіти. Вона легенько всміхається. Ми, коти, маємо здатність поглинати погані хвилі й перетворювати їх на добрі. Ми вмощуємося там, звідки собаки воліють забратися, наповнюємо, очищаємо. Це наша здатність «вібраційної гігієни».
Вона вагається, гладить мене, і я відчуваю під її рукою, яка відчутно тремтить, непереборний жах.
Раптом вона хапає телефон. Говорить швидко, голос її тремтить і ламається. Кілька разів прозвучало ім’я «Софі», і я роблю висновок, що вона розмовляє з сусідкою.
Через кілька хвилин ми всі опиняємося в будинку Піфагора.
Здогадуюся, що в період кризи дві людські самиці вирішили об’єднати запаси їжі та котів.
Я, звичайно, не надто люблю змінювати звички, але тут йдеться про виняткові обставини: треба до них пристосуватися.
Фелікс теж не виявляє невдоволення. Анжело бігає новим будинком, всюди натрапляючи на нові забавки.
Він дере торочки на килимі.
Гризе електричні дроти, скаче на фіранки.
Дві людські самиці зачиняють вхідні двері, кілька разів прокрутивши ключ у замку. Потім вони прикладають дошки до вікон і дверей і закріплюють їх цвяхами. Навіть котячий хід заблокували.
Зовнішній світ уже зник з очей, але принаймні на балкон спальні можна було вийти. Двоє людей влаштували там захисну загорожу з меблів.
Коли вони нарешті закінчили з облаштуваннями, то взялися курити, пити міцний алкоголь і дивитися телевізор, екран якого був утричі більший, ніж у мене вдома, зі значно більшою гучністю. Зображення подій, свідками яких нам довелося стати, повторювалися.
Піфагор підійшов м’якими кроками і сів біля мене.
— Чи наші служниці можуть колись заразитися цими руйнівними імпульсами? — питаю його.
— Вони розумніші й освіченіші, ніж половина людських істот. Доказ: вони захищають нас і себе у цьому домі. Софі знає також, що ми можемо бути корисними у випадку поранення завдяки муркототерапії.
— Що-що?
— Це зовсім нова наука, яка вивчає здатність хвиль низької частоти нашого муркотіння зрощувати зламані кості.
Знадвору чути, що на зміну вибухам прийшли удари грому. Ми вийшли на балкон і задивилися через незабите вікно на дощ, який змиває бруд за тими, хто метушиться на поверхні планети.
Десь далеко чути грізний гуркіт грози й видно нові спалахи.
Коли наші люди на першому поверсі все ще дивляться війну по телевізору, ми дивимося на розлючену бурю, яка, здається, хотіла показати людям, що вона завжди тріумфуватиме над ними.
— Наразі наші служниці вирішили зачинитися тут.
— Наталі прихопила запаси харчів.
— А Софі має зброю.
— Мені страшно, — скаржуся я.
Притискаюся до Піфагора. Ненавиджу дощ. Самого його звуку достатньо, щоб я тремтіла з голови до ніг.
— Думаєш, ми помремо?
— Колись помремо, але не сьогодні.
Відблиск яскравіший, ніж інші, — бо ближчий — розтинає небо.
Сильніше притуляюся до нього. Відчуваю, як швидко б’ється його серце, і не втримуюся:
— Я люблю тебе… Піфагоре.
— Ми ледве знайомі, Бастет.
— Ми ніколи не кохалися, правда, але це тому, що ти відмовлявся.
— У тебе є Фелікс.
— Він мені ніколи не подобався. Я його не вибирала. Мені його нав’язали. Зрештою, у нього нема яєчок.
— Якщо ми покохаємося з тобою, я прив’яжуся до тебе і це завдасть багато проблем.
— Тоді покохаймося лише один раз, — пропоную. — Просто зараз. Перш ніж померти.
Дощ посилюється. Мені здається, що він ось-ось піддасться.
— Якщо я покохаюся з тобою, то не зможу зупинитися на одному разі, — зізнається він.
Починаю його розуміти: він такий сентиментальний. Я врешті-решт його здобуду, і тоді він мені дасть усе, але зараз краще залишатися терплячою. Шукаю можливості відступу.
— Гаразд, тоді розкажи мені продовження історії про наших пращурів.
О, про це його не довелось довго просити.
— 950 року після різдва Христового коти завдяки монахам-буддистам прибувають до Кореї (це країна, розташована на схід від Китаю), а 1000 року — до Японії (острів ще східніше від Кореї). Японський імператор Ітідзьо отримує в подарунок кошеня на своє тринадцятиріччя. Його любов до кота була настільки великою, що всі наближені також хотіли мати таку тваринку, кіт став атрибутом багатих жінок. Оскільки попит зростав, імператор Ітідзьо запровадив офіційну програму репродукції для задоволення потреб усіх громадян.