— Це «мародери», — каже Піфагор, який розуміє ситуацію з першого погляду. — Вони хочуть увірватися до осель наших людських служниць, викрасти нашу їжу, а нас вбити. Можливо, не в такій послідовності.
Обстріл продовжується.
— Ходімо, Бастет. Нам треба діяти. Треба застосувати гранати.
Він хапає у кошику, де лежить зброя, щось на зразок чорного металевого фрукта і далі несе його в зубах, жестом запрошуючи мене йти за ним.
Охоче приймаю запрошення. Ми пробираємось ще мокрими дахами. Лапи роз’їжджаються на слизькій черепиці. Трохи далі натрапляємо на прохід, через який спускаємося на вулицю і обходимо тих, хто стріляє у наших служниць. Піфагор робить мені знак покласти гранати під машини, які служать прикриттям для нападників. Потім він показує мені, як лапою утримувати гранату, миттєво вириваючи запобіжник зубами.
Я повторюю все за ним.
— У нас десять секунд, давай, Бастет, мерщій тікаймо!
Я не знаю, що таке секунда, але оскільки він біжить щодуху, я мчу за ним. Він дав знак, щоб залізти на дерево і спостерігати за розвитком подій.
З найвищої гілки ми бачимо два вибухи. Автівки мародерів злітають у повітря. Уламки металу розкидає вибухом по всій вулиці. Людські тіла обертаються, перш ніж звалитися нерухомо.
Я усвідомлюю, що вперше у житті вбила людей! Отже — це можливо. Коти, які вміють використовувати деякі речі, можуть вирішувати: жити людям чи вмерти.
На балконі Наталі й Софі випростовуються за барикадами з меблів, дивуються, а потім полегшено зітхають. Ми приєднуємося до них у їхньому сховку.
Анжело нарешті відчепився від фіранки і зробив свій перший великий стрибок. Він нявчить на все горло, вважаючи, що саме його вистава зняла загальну напругу.
Наталі дивиться на мене здивовано і з захватом вимовляє моє ім’я. Вона бере мене на руки і притискає до себе.
У голові я собі нотую, що коли я вбиваю людей, моя служниця радіє.
Здається, я не люблю війну. Помічаю, що життєву енергію, яка циркулює у світі, можна зненацька перервати з якихось геть незрозумілих причин, і це завдає мені страждань.
Розумію, як парадоксально звучить: щоб врятувати багато життів, іноді треба когось вбити.
Це підтверджує моє відчуття: мені треба допомогти усім цим істотам налагодити діалог, бо, без сумніву, коли це вдасться, у них не буде потреби вбивати одне одного з рушниць чи кидати одне в одного гранати..
Я мушу не тільки отримувати інформацію про людський світ завдяки Піфагору, а й навчитись посилати інформацію людям сама, безпосередньо.
Я все більше переконуюсь, що недостатньо слухати людей, до них також треба говорити.
15. Початок голоду
Минали тижні.
Ми спожили всі запаси їжі. Тепер харчувалися якимись дивними бежевими і зеленими продуктами. У гастрономічному сенсі це було щось значно нижчого ґатунку, ніж їжа для тварин.
Наталі й Софі вже не мали відваги виходити з дому, тому вирішили варити юшку з листя тих дерев, що сягали балкона. Та юшка геть не мала смаку.
Спершу вода ставала брунатною, закипала, а тоді її можна було пити.
Знадвору долинали вибухи, постріли, крики й поодинокі вигуки. Часом у двері стукали. Часом чиїсь нігті, а може, й кігті шкреблися у вікна першого поверху.
Мені дуже хотілося їсти. Нам усім дуже хотілося їсти.
Через недоїдання Наталі та Софі стали зовсім кволими, не мали сили рухатися. Сиділи, загорнуті у ковдри, перед телевізором і куняли. Не знаю, чи пережили б вони ще одне вторгнення мародерів.
Намагаюся полегшити стан своєї служниці, вправляючись у техніці муркототерапії на низьких, середніх і високих частотах.
Я впевнена, що можу лікувати людей за допомогою звукових хвиль, але мені ще далеко до досконалості у мистецтві зцілення. Ще треба підібрати відповідну частоту, щоб їх підбадьорювати.
Фелікс знайшов собі незвичайну поживу. Він їв… вовну! Точніше, спробував на смак вовняну нитку зі светра Софі, пожував її і ковтнув. Він втягував ті нитки, наче нескінченні спагетті. Моя мама казала, що є коти-«вовножери», але я не очікувала, що побачу їх на власні очі.
Анжело вперто шукає молоко, але в молочних залозах пусто.
Піфагор завмер. Він перебуває у медитативному стані, близькому до сплячки, під заплющеними повіками — нерухомі очі, уповільнене, майже нечутне дихання.
Я труся об нього. Минає якийсь час, поки він відгукується.