— Ти як? — питаю.
Бурчить у відповідь.
— Я тобі заважаю?
Пирхає.
— Піфагоре, мені здається, що цього разу ми не викрутимося.
— Приймай цей світ таким, яким він є, не бійся і не засуджуй, — нарешті відповідає він.
— Йде війна, їсти нема що, ми всі помремо від голоду, поступово і невідворотно ціпеніючи.
Він трясе головою, наче хоче впорядкувати свої думки, потім виразно артикулює, підсилюючи інтонаційно кожен «няв», щоб вони закарбувалися у моїй свідомості:
— Що б не трапилося, усе це для твого ж добра. Треба пристосуватися до тих обставин, які виникнуть перед тобою.
— Ти мариш?
— Ні, я вживаю нові поняття, у мене є час, моє тіло вже не переймається перетравлюванням їжі чи рухом. Мене вже не турбують мої відчуття, можу нарешті думати глибше.
— Але ситуація…
Він заплющує очі та продовжує:
— Твої вороги і перешкоди дають змогу пізнати твій опір. Усі проблеми, які здаються тобі складними, з’являються лише для того, щоб ти змогла краще пізнати себе.
— Але…
— Твоя душа обрала саме цей світ і це життя, щоб пережити той досвід, який дасть тобі змогу розвиватися.
Ти вибрала свою планету.
Ти вибрала свою країну.
Ти вибрала свою епоху.
Ти вибрала свій біологічний вид.
Ти вибрала своїх батьків.
Ти вибрала своє тіло.
З моменту, коли ти усвідомлюєш, що все навколо — наслідок твого власного бажання пізнавати, ти вже не скаржитимешся і не відчуватимеш несправедливості. Ти можеш лише зрозуміти, чому твоя душа вибрала саме ці випробування для розвитку. Щоночі уві сні саме це послання ти бачиш у формі сновидіння, щоб нічого не забути. Отже, якщо ти сумніваєшся, роби як я: заплющ очі і сни.
Піфагор пронявчав ці фрази у стані зміненої свідомості, наче його раптово підключили до джерела зовнішньої мудрості. Він зітхає, потім додає:
— Принаймні саме це я збагнув, медитуючи впродовж останніх днів.
Він втупився в мене своїми великими красивими блакитними очима.
Міркую над тим, що він сказав. Дуже сильно. Наче звірив мені таємницю незатьмареної мудрості. Шкода, що це сталося тоді, коли є всі шанси, що я не зможу її використати.
— Скажи, Піфагоре, ти вважаєш, що…
Його повіки заплющуються до того, як я завершую фразу. Не наважуюся більше його турбувати.
Недоїдання позначилося й на Анжело, він змарнів, постійно тремтить, його все дратує. Тому я вирішую вийти з дому, пошукати поживу.
Оскільки двері та вікна першого поверху забарикадовані, виходжу через балкон. Завдяки курсу вимушеного недоїдання відновила колишню легкість і вистрибую на сусідній дах. М’яко приземляюся на цинкове покриття. Так, я схудла, а відсутність їжі додала мені енергії. Біжу далі й перестрибую на наступний дах.
Згори мені вдається краще оцінити ситуацію.
Сміття більше не вивозять.
Вирішую зупинитися на першій-ліпшій купі.
Між нечистот гасають прудкі пацюки. Я ніколи їх не куштувала, але, як казала моя мама: «Пацюк — це лише товста миша».
Помічаю одного, на мій погляд, найхудішого. Та щойно наближаюся, він стає у бойову позицію, настовбурчує шерсть, відкриває рот, клацає іклами, приймаючи виклик. Він — не миша, мене не боїться.
Може, сказати йому: Добридень, пацюче?
Але мама вчила мене не розмовляти з їжею. Віднайшовши у закапелках своєї сутності рефлекси тисячолітньої давності, атакую.
Ми борюкаємося у смітті. Кігті проти кігтів. Зуби проти зубів. Він не зважає на мій розмір, не піддається. Відчуваю, як гострі зуби вгризаються у мою плоть, але через густе хутро не можуть сягнути надто глибоко. Шукаю найкраще місце для удару, і, як тільки з’являється шанс, всаджую ікла йому в шию. Тепла кров цвиркає просто мені в горло. Солона, п’янка. П’ю, все глибше встромляючи зуби в тіло. Остання конвульсія, і опір припиняється.
Відгризаю шматок пацюка. Не такий він вже й бридкий, і цей, на щастя, має жирні стегна. Обожнюю таке м’ясце.
Ковтаю кілька чудових куснів і, відсапавшись, зосереджуюся на своїй місії: несу їжу іншим. Її, на щастя, було вдосталь. Тому я стаю мішенню для десятка щурів, які влаштовують на мене полювання.
Чи думала я коли-небудь, що тікатиму від зграї гризунів!
Переслідувачі наздоганяють і мало не хапають мене (чорт забирай! Бачила б моя мама, що на мене полює їжа…), аж тут, в останній момент, я помічаю рятівну гілку в досяжності мого стрибка. Стрибаю на неї, видряпуюся вгору і опиняюся на даху, а далі вже перестрибую з даху на дах. Стискаю щелепи, щоб не загубити дорогоцінні щурячі хвости.