Це мене зацікавило.
— Щоб віддячити своїй кішці Маріон за те, що надихнула його на таке відкриття, Ісаак Ньютон вирішив зробити квадратний отвір внизу дверей, щоб вона могла входити і виходити, коли їй заманеться. Отже, він був винахідником не тільки законів фізики, ай… котячого ходу.
Здається, наука мені подобається. Піфагор клацає язиком, я знаю, що він дуже голодний, але його розум залишається активним, попри все.
— Інший вчений Нікола Тесла відкрив феномен статичної електрики, спостерігаючи, як його син гладить свого кота Мацека, і в темряві з’являються дрібні іскорки.
— Отже, наука нас врятує.
— Не зовсім так…
Піфагор байдуже пронявчав останню фразу.
— Наука вивела нас із релігійних забобонів, проте породила нові суперечності.
Пролунав новий вибух, ще потужніший. Почувся гуркіт обваленого будинку. Сіамець здригається. Вуха крутяться у різні боки. Він вишкірює зуби, наче стримує глухе роздратування, і каже:
— Мабуть, пора відкрити тобі свою таємницю, Бастет. Ходімо.
Він бере мене з собою на кухню, стрибає на ручку дверей, що ведуть до підвалу, і, винахідливо використовуючи свою вагу, відчиняє їх — перед нами білі сходи з бездоганно відполірованими сходинками.
— Як ти додумався так відчиняти двері?
— Я теж застосував «науковий підхід» і винайшов цей дієвий метод. Згодом навчу і тебе. Ходімо.
Ми швидко спускаємось сходами.
— Софі займається наукою, це — її лабораторія. Я — результат одного з її експериментів і саме тому можу приймати стільки інформації про людей.
Внизу нас чекали металеві двері. Він вже приготувався стрибнути, щоб відчинити їх, але зненацька з’явилася його служниця.
Побачивши нас, вона супить брови, суворо дивиться на Піфагора, докоряє, з притиском повторюючи його ім’я.
Він ніяковіє, повертається до мене і дає зрозуміти, що нам краще повернутися до вітальні.
Мені не почулося? Піфагор сказав, що сам є результатом людського наукового експерименту? Я конче хочу знати, що це означає.
І сіамець був готовий відкрити свою таємницю — шкода, що служниця все зіпсувала своєю появою. Телевізор показує все те саме: війна, футбол, прогноз погоди. Софі тисне на пульт, і з’являються зовсім інші картинки.
— Думаю, наші люди вже не витримують жалюгідного видовища їхнього неспокійного світу, тому втішаються уявним світом «кіно».
На екрані рухаються намальовані коти. Мабуть, це і є фільм.
— «Жінка-кішка»?
— Ні. Це «Аристокоти». Здивуюсь, якщо там справді йдеться про котів. Хоча… думаю, Софі все ж має особливу пристрасть до нас.
Картинки рухаються доволі швидко, даючи відчуття плинності, подібної до реальності.
— Ще одна фальшива історія, вигадана якимось сценаристом? Невже так цікаво розповідати про те, чого не існує в реальності?
— Уява — це те, що дає їм змогу втекти від реального світу, коли він стає надто гнітючим. Подивись цей фільм — і ти зрозумієш утішну силу фікції, яка протистоїть невтішній силі реальних подій.
Сумніваюсь. Але оскільки мені й так нічого робити, починаю стежити за цими «рухомими картинками»… Спершу бачу білу кішку з кумедним бантом і сірого кота з дивною головою. Піфагор коментує: «Він — це О’Мейлі, а вона — Герцогиня. Вони чимось схожі на нас з тобою. Фільм американський, але історія відбувається в Парижі».
Бачу дійсно дивних персонажів — несправжніх мальованих котів, які рухаються, як ми, і розмовляють, як люди.
— І про що ця історія?
— Герцогиня — це кішка, яка живе у багатій людській родині, вона має трьох дітей і живе у розкоші й комфорті. Її служниця, дуже заможна старенька пані, обожнює її і залишає Герцогині увесь свій спадок, а мажордом отримує розпорядження доглядати за нею. Але він вирішує позбутися котів, щоби самому отримати спадок. Він викрадає Герцогиню і дітей та вивозить їх далеко за місто. Котам вдалося втекти і повернутися до Парижа. Але без даху над головою вони не можуть жити. На допомогу приходить вуличний кіт О’Мейлі, він захищає їх і допомагає повернутися додому.
— Гарно.
— Але це не реалістично. Мажордом, який хотів би позбутися котів, просто убив би їх. І коти не вміють повертатися вантажівкою до Парижа.