Здається, його дратував брак реалістичності цього анімаційного фільму.
Спостерігаю за двома персонажами з гострими вушками, які розмовляють точно, як Наталі й Томас, з тими ж інтонаціями, обмінюючись такими ж поглядами. Якщо б у них були інші тіла, вони були б людьми. Це повна маячня!
Троє кошенят нагадують мені про моїх втрачених малюків. Справжній світ значно жорсткіший, ніж той, що зображений в анімованих картинках. Як би зреагувала ця «Герцогиня», якщо б її кошенят втопили, відвернувши увагу лазерним променем, як зреагував би О’Мейлі, якщо б навколо нього люди вбивали одне одного з рушниць і кидали одне в одного гранати, а вулицями Парижа розповзалася чума?…
Поки фільм триває, я поволі розслабляюся, потім провалююся в сон.
Сниться, що я — Наталі.
Вдень працюю, вночі — сплю. У мене дві ноги, і я люблю приймати душ. Вдень підриваю будинки і ношу жовту каску. Увечері, коли повертаюся, моя кішка прокидається і муркоче, коли я її гладжу. Я розважаюся: заважаю їй переходити з кімнати до кімнати, зачиняю двері. Коли ж вона нявчить голосніше, випускаю її. Я їм їжу різних кольорів. Дивлюся телевізор. Піднімаюся до кімнати і розглядаю себе у дзеркалі. Бачу себе як людину, але раптом одна деталь мене інтригує. Нахиляюся до дзеркала й помічаю, що мої зіниці схожі на щілини, як у кота.
Прокидаюся зненацька.
Здригаюся всім тілом.
Мені здалося врешті-решт, що життя людей нецікаве.
Може, й добре, що наш котячий світ такий куций, бо всесвіт людей позбавлений цікавих емоцій. Мені здається, що вони відчувають лише половину зовнішніх подразників. Вони погано чують звуки (у них немає керованих вух), погано вловлюють хвилі, не бачать у темряві.
Мій сон дозволив оцінити, як мені пощастило бути котом, що знається на світі людей завдяки Піфагору. Я можу використовувати знання двох світів.
Знову заплющую очі й пірнаю в сновидіння. Цього разу мені сниться, що Піфагор зводить мене білими сходами до свого підвалу і відчиняє металеві двері. «Я зараз відкрию тобі свій секрет», — каже сіамець у моєму сні.
Але, перш ніж я змогла зреагувати, Софі стрибає на мене зверху, запихає у торбу, а потім я опиняюся прив’язаною до стола у темній кімнаті.
Піфагор нявчить, і вона схвально киває головою.
— Тобі пощастило, Бастет, вона погоджується відкрити тобі Третє Око, — оголошує він.
Тоді Софі наближає тонке лезо до мого чола, а Піфагор шепоче мені на вухо:
— Не бійся, спочатку трохи болить, але потім розумієш усе. Трохи болю — це плата за доступ до численних знань.
16. Несподіваний візит
Минали дні, ми лежали нерухомо на канапі перед телевізором, який блимав мінливими картинками. Я більше сплю. Мені більше сниться. Думаю все менше.
Коли піднімаю повіки, бачу наших служниць, заворожених сяйливим монолітом на стіні.
Думаю, що всесильність візуальних відчуттів робить людей дуже вразливими. Для пізнання світу вони використовують очі й телевізор, що надсилає візуальну інформацію, яка миттєво викликає емоції. Слух, як друге джерело інформації, використовується лише для підсилення ефектів, спричинених картинками. Навіть художні фільми в основному складаються зі сцен жорстокості, сексу чи переслідувань. Вони прагнуть все сильніших візуальних потрясінь, і телевізор забезпечує цю потребу. Вони з якогось дива забули, що слід розвивати й інші фізичні відчуття. Коли заходять до кімнати, то нездатні виявити несприятливі хвилі, коли зустрічають когось, не вміють відчути, чи ця особа до них привітна. Думаю, лише уві сні їхній розум може бути собою, в інших випадках він лише зберігає, впорядковує і сортує зовнішні картинки, що безупинно атакують.
Тепер я вмію слухати своє тіло.
Воно хоче їсти.
Сьогодні я вийшла без спазмів у шлунку.
Я помітила, що звикнути можна до всього: до гуркоту вибухів, до видовищ війни по телевізору і до відсутності їжі…
Найважче на початку: сердишся, страждаєш, потім переходиш якусь межу і звикаєш, і це стає частиною нового способу життя.
Я й далі час від часу полюю на пацюків, яких люди погодилися врешті-решт їсти, але після того, як відріжуть їм лапи, голову, хвіст і тоді зварять. Так вони нагадують сірі плоди з білою м’якоттю. Це переконало мене в тому, що зір у людей підпорядковує всі інші органи чуттів.
Піфагор врешті теж погоджується їсти варених щурів, та чомусь і далі тримається осторонь. Анжело стає дедалі пустотливішим.
Лежу на канапі у вітальні, позіхаю, потягуюся. Отак лежати вдома і нічого не робити — мабуть, найкращий спосіб пристосуватися до війни, бо тільки так можна заощадити енергію і зменшити відчуття голоду. Однак я все-таки мушу виходити з хати, щоби принести ближнім поживу.