Я незворушно чекаю своєї години в надійному сховку.
Нарешті, коли він опиняється просто піді мною, кидаюся і запускаю кігті йому в очі.
Він виє і губить ніж, а я ще глибше запихаю кігті в його тіло. Мої бої зі щурами і воронами пробудили в мені прадідівські войовничі рефлекси.
Йому вдається схопити мене за лапу і щосили гримнути об стіну. Не думаю, що я його цілком осліпила, та все ж добре покалічила. Починаю нову атаку, голосно нявчу, додаючи собі відваги, і знову люто роздираю йому обличчя. Я вперше б’юся з людиною, моє тіло — супроти значно більшого тіла, яке, мушу визнати, значно важче здолати, ніж пацюка чи ворону. Томас відштовхує мене. Я м’яко приземляюся на лапи і видряпуюсь в інший куточок попід стелею. Скориставшись моментом, коли він повертається спиною, стрибаю йому на плечі і вгризаюсь у лопатку так сильно, як тільки можу.
Від болю він випускає свічку, яка підпалює коробку зі старим ганчір’ям.
Дивна думка пронизала мій розум. Можливо, війна, битви, поранення є примітивною формою комунікації?
Не маючи змоги розмовляти, вони лупцюють одне одного? (Добридень, Томасе.)
Інша думка випливає з першої: щоб убити когось, треба попередньо зацікавитися ним і спробувати пояснити йому щось.
Те, що він повторює моє ім’я, переконує мене: він також силкується щось мені донести, що у цьому випадку можна перекласти як: «Здохни, Бастет!».
Вогонь охоплює підвал, розповзається по старих ящиках з газетами, дерево потріскує. Температура стрімко зростає, стає світліше. Від диму ми обоє кашляємо. Частина стелі провалюється. Треба звідси тікати, доки не згоріла живцем.
Полум’я оточує мене.
Кінчик хвоста загоряється, і мені доводиться нестямно трусити ним, щоб загасити.
Моя шерсть займається ще в одному місці. Томас завиває щораз голосніше, повторюючи моє ім’я.
Пожежа охоплює все, мої зіниці максимально звужуються, я не бачу виходу.
Раптом чую нявчання: «Сюди».
Це Піфагор розбив скло підвального вікна і кличе до себе. Кидаюся туди, до виходу, аж раптом чиясь рука виривається з полум’я і хапає мене за хвіст.
Ненавиджу, коли хтось торкається цієї частини мого тіла, особливо для того, щоб скрутити, як ось тепер. Ця скотина зараз його відірве!
Ворог тримає мене щосили.
Я відчайдушно пручаюся, але не можу дістати його ні кігтями, ні зубами.
Саме в ту мить Піфагор стрибає Томасові на плечі, вилазить на руку, яка стискає мій хвіст, а тоді несамовито кусає його за зап’ясток, аж поки рука не розтискається.
Я вириваюся й біжу вперед, за сіамцем, ми втікаємо через підвальне вікно, вилітаючи з цього пекла. Перебігаємо вулицю і ховаємося у високому гіллі дерева. Моє серце заходиться. Легені поволі очищуються на свіжому повітрі. Піфагор торкається мого носа.
— Симпатична дуель! Я ще ніколи не бачив такого розлюченого чоловіка, — визнає він. — Таке враження, що в нього до тебе щось особисте. Це рідкість.
Дивлюся на будинок, що горить. Томас не виходить. Полегшено зітхаю — здається, я помстилася за Фелікса. Знову згадую цього чистокровного білого ангорця з жовтими очима. Він був ніким, зловживав котячою травою, не зробив нічого путнього в житті, але він не заслуговував смерті на рожні.
Оговтавшись, ми спускаємося з дерева. Нас помічають двоє поплічників Томаса. Вони кидаються за нами і стріляють з рушниць.
Біжимо щодуху і ховаємось від них за рогом сусідньої вулиці.
— А що з іншими? — питаю тоді його.
— Коли ти пішла, ця трійця автогеном вибила вхідні двері. Ефект несподіванки дав їм перевагу. Софі намагалася протистояти їм, але вона була не надто спритною і її вбили. Потім Фелікс через свої нерозвинені рефлекси став легкою здобиччю. Коли твоя служниця побачила мою мертвою, то втекла через чорний хід. А я схопив твого сина Анжело за шкірку і втік на дах.
— Анжело живий!
— Так, я залишив його в нашому улюбленому місці, на вежі Сакре-Кор.
Мені полегшало.
— Коли я вирішив, що малюкові нічого не загрожує, то повернувся, бо чекав, що ти прийдеш.
Отже, він повернувся за… мною?
— То ходім до базиліки! Мені кортить побачити свого сина!
17. Народження Третього Ока
Але Анжело там не було.
На підлозі вежі подекуди виднілися калюжки сечі і дрібні екскременти. Я впізнала його запах, але це непосидюче й нетерпляче кошеня, мабуть, зголодніло і пішло зі сховку.
Піфагор заплющує очі, коротко медитує і каже:
— Я знаю, як їх знайти, обох. Анжело і Наталі. Ми вистежимо їх за ось цим.