Він показав лапою на мій нашийник з червоною перлиною.
— Я вже пояснював тобі, що це — передавач GPS. Можна будь-коли визначити місцезнаходження того, хто його носить.
— Наталі не має нашийника. Якщо я правильно зрозуміла, вона мене може вистежити, а я її — ні.
— У неї є смартфон, який дає змогу локалізувати передавач твого нашийника на карті. Отже, я зможу ідентифікувати і відшукати її через інтернет. Ми зможемо зареєструвати й Анжело, що має такий самий нашийник, як у тебе.
— «Інтернет»? Це ще що таке?
— Поясню тобі потім, зараз маємо невідкладну справу — потрапити до мене додому.
— Це неможливо. Два інші мародери вже, мабуть, туди повернулися!
— Вони колись підуть. Ми простежимо за ними з найближчого даху. Повернемось, як тільки зможемо, до мого підвалу, і я поясню тобі те, що не встиг пояснити попереднього разу.
Він відкриє мені нарешті свій секрет? Мені кортить розгадати цю таємницю. Не люблю, коли від мене щось приховують. І ще — хочеться знайти Анжело. Коли це кошеня постійно було зі мною, я ненавиділа його, але тепер, коли воно зникло, мені страшенно його бракувало.
Вилазимо на дерево поруч з будинком Піфагора і спостерігаємо, як горить моє колишнє житло. Ніхто не прийшов його гасити, і сильний вітер розносить пожежу по всьому будинку. Незабаром з великим тріском завалюється дах.
А над комином Піфагорового будинку диму вже не видно. За якийсь час двоє чоловіків виходять, але ми ще трохи чекаємо, на той випадок, якщо б вони повернулися.
Коли ми переступили поріг, вже почало темніти.
Від мого колишнього співмешканця залишилися тільки розкидані кості… І білий череп з порожніми очницями. Яке дивне видовище. Невже «під шкірою» я така ж?
Експромтом проголошую невеличке прощальне слово.
— Бідолашний мій Феліксе, ти прожив не найвдячніше життя. Ти не вмів жити на повну, не вмів черпати радість ні від мене, ні від Анжело, ні від нашої служниці, але, не ставлячи ніяких запитань, ти пізнав певну форму безтурботності. Сподіваюсь, ти не дуже страждав, і твоя смерть була швидкою.
Тіло Софі все ще лежить у вітальні. Піфагор сідає їй на спину.
— Що ти робиш?
— Оскільки я не можу забезпечити їй ні могили, ні поховання, то даю їй те, що тільки кіт може дати померлій людині: супроводжую її душу в «потойбіччя».
Я знову не розумію, про що він говорить, але здогадуюсь, що це він теж мені невдовзі пояснить.
Піфагор прикриває повіки. Очі під ними рухаються. Вуха тремтять. Він спазматично випускає і втягує кігті.
Він зіщулюється, витягується, знову морщиться, потім заспокоюється і розплющує очі.
— Ну все, — каже. — Вона «пішла».
— Тобто?
— Іноді людські душі залишаються заблокованими тут, «внизу», бо почуваються прив’язаними до істот чи до емоцій. Моя котяча душа підказала їй, що нічого її тут не тримає і що вона може йти до Світла.
— Як ти це зробив?
— Моя душа супроводжувала її аж до входу до тунелю зі світлом в глибині, і там я подякував їй за все, що вона зробила для мене, за все добро, яке вона дарувала мені. Я нагадав, що вже ніщо не прив’язує її до цього виміру. Навіть я. Потім побажав їй гарної подорожі і щасливої реінкарнації.
— Отже, ти вмієш звертатися до людських душ?
— Тільки тоді, коли вони мертві. Саме за це єгиптяни нас шанували. Вони зауважили, що ми здатні супроводжувати душі мертвих. Вони називали це здатністю бути «психопомпами», провідниками душ.
— Звідки ти знаєш такі деталі про їхній світ?
— З інтернету. В інтернеті є відео, яке докладно пояснює цей складний процес.
Думаю над тим, чого він щойно мене навчив.
Якщо я правильно зрозуміла: тіло вмирає, душа виживає і реінкарнується?
Отже, душа… безсмертна.
(Отже, я безсмертна!)
Повторюю цю інформацію, щоб впевнитися, що не забуду. Я б до такого ніколи не додумалася!
Що більше Піфагор відкривав нових понять, то більше я усвідомлювала своє незнання. А я ще зневажала Фелікса, хоча порівняно з сіамцем я, без сумніву, така ж нетямуща, як і він.
— Перш ніж відлетіти, душа Софі звірилась мені, що коли їй дадуть змогу вибирати, то в наступному житті вона хотіла б народитися в тілі кота. А я б у наступному житті хотів бути людиною.
— Звідки таке бажання деградувати?
— Я захоплююся людськими руками. Ці руки вміють виготовляти книжки, твори мистецтва, складні машини. А ще я хотів би знати, що відчуваєш, коли смієшся. Ми, коти, завжди серйозні і все сприймаємо серйозно. Я хотів би відчути їхню іронію, ту насмішкуватість, яка дає їм змогу все сприймати відносно.