Він показує, чого очікує від мене.
— Софі припускала, що така ситуація може трапитися, — пояснює він, — вона якраз завершила мобільну систему. Але щоб це могло працювати, треба, щоб ти допомогла з’єднати цей прилад, цей футляр і цей смартфон.
Ми взялися до роботи, допомагаючи собі зубами і пазурами. Розмістили, з’єднали і стиснули дроти на спині Піфагора. Потім закріпили смартфон у футлярі, до якого приєднуються кабелі.
Тоді він показав, як приєднати до смартфона білий кабель з тонким штекером на кінці. Потім ми виконуємо ще деякі необхідні операції, і я розумію, що сам він нізащо б не зміг підключити все це обладнання.
Як тільки я з’єднала смартфон з його черепом, він пояснив, що робити далі. Спочатку увімкнути смартфон. Для цього треба натиснути лапою на червону кнопку, потім ковзнути лапою зліва направо по стрілці, яка з’явиться на екрані.
Я все роблю, як він каже, натискаю на маленький кольоровий квадратик, і тоді відкривається те, що він називає «додатком».
Піфагор сідає і заплющує очі.
— Браво, моє Третє Око тепер відкрите в інтернет, — каже він.
— І що ти бачиш?
— Бачу слово, яке нічого не означає. Я тільки знаю, що людською мовою воно вимовляється «гутил». Далі мені залишається переміщати курсор і блукати.
Я бачу, як під повіками рухаються його очі, наче він спить. І йому сниться «інтернет». Це триває довго. На його обличчі з’являється дуже експресивна міміка, наче він перебуває в іншому місці. Вигляд у нього то стурбований, то задоволений.
— Я знайшов Анжело, — оголошує він після тривалої мовчанки. — Його передавач вказує, що він на заході в Булонському лісі. Я відстежив також Наталі. Вона на сході у Венсенському лісі. Ці ліси за межами міста. Ми можемо туди піти.
— Що вони там роблять?
— Цього не знаю, але маю погану новину для тебе.
— Війна?
— Гірше. Причина, через яку війна відійшла на другий план, а може й тимчасово припинилася.
— Чекай, справді-таки, щось не чути ні криків, ні вибухів, ні…
— Це нормально, вони просто бояться.
— Чого?
— Бояться… чуми.
— Але ти казав, що це страшна хвороба, яка давно зникла!
— Через масове розмноження пацюків з’явилася мутована чума, яка не піддається антибіотикам. Пацюки швидко її розповсюджують. Їх ніщо не зупиняє, бо вони пересуваються тунелями метро і стічними канавами. Підземний світ цілковито під їхнім контролем. Вони розносять смерть.
— А для котів ця чума також небезпечна?
— Не знаю. Вчені, які вивчали цю проблему, не згадували про її вплив на котів. Оскільки їм не вдається виявити симптоми чуми вчасно, а люди завдяки літакам і потягам подорожують дуже швидко, у різних куточках світу вже налічується тисячі смертей.
Поки вони намагаються запровадити карантин чи ізолювати хворих, існує небезпека зараження дуже багатьох людей. До того ж, від цього нема де сховатися. Чума вже всюди, у всіх великих містах планети.
— Але я думала, що їхні вчені вміють усе лікувати…
— Проблема в тому, що більшість вчених вбито клерикалами.
— Навіщо людям вбивати вчених, якщо саме вони знаходять рішення і можуть подолати їхні хвороби?
— З часів покарання Інквізицією Джордано Бруно на початку XVII століття обидві групи розгорнули нещадне змагання за пояснення сенсу життя. Перевага часто була на боці клерикалів, яких було більше і які вміли збурювати натовпи. Побожні люди зазвичай не люблять знання. Вони опираються в усьому на Божу волю.
— Отже, дурні люди вбивають людей розумних?
— Ті, хто захищає прості системи тоталітарного типу, завжди мають більший успіх у юрби, ніж ті, хто захищає складні системи демократичного штабу. Часто тому, що їхній дискурс заснований на страхові. Страхові природи, страхові смерті, страхові уявного Всемогутнього Бога.
— Я недавно бачила, як люди палили книжки на вулиці.
— Клерикали часто виступають проти мистецтва, сексуальності, науки. Вони пропонують світ, у якому люди не несуть відповідальності за свої вчинки, вони готові коритися, щоб мати спокій.
Мені починають набридати усі ці складні людські історії. Якщо клерикали хочуть покарати інтелектуалів, нехай це роблять. Я тільки прошу, щоб вони шанували нас, котів.
— Я дуже хочу знайти Анжело, — кидаю йому. — Ти казав, що він у якомусь лісі на заході. Ходімо за ним.
Даремно я вважала себе поганою матір’ю: не така вже я відсторонена від свого потомства. Дивно, але в момент безпросвітної кризи — може тому, що я вижила, пройшовши через страшні випробування (перемогла людину, вп’ятеро більшу, ніж я!), може тому, що мене зацікавила зустріч з моїм сусідом і я терпляче слухала його повчання, — я почуваюся добре. Більше того — я, Бастет, відчуваю готовність на своєму рівні й доступними засобами спробувати хоч трохи змінити цей світ, щоб він рухався у правильному керунку.