18. На Захід
Я тримаю хвіст пістолетом.
Піфагор теж.
Ми гордовито крокуємо містом, а в небі над нами — яскрава повня.
Декорації навколо все хаотичніші. Вулиці, дороги, тротуари переважно розбиті. Будинки розвалені.
Як можна знищувати місце свого життя заради велета, якого вони ніколи не бачили і який начебто стежить за ними з неба? Через недовіру до вчених? Через заздрощі?
Піфагор вражений кількістю повішених на деревах. Вони скидаються на подовгасті плоди, обліплені воронами. Помічаю, що на декотрих ще є білі халати, що підтверджує теорію антагонізму релігії і науки.
Місцями людські трупи поскладані на купи. Вони утворюють невеликі пагорби, трохи вищі, ніж купи сміття. А далі, поміж тіл, розкиданих на землі, бачу такі, що вкриті зеленкавими пухирями.
— Це чума, — підтверджує мій компаньйон.
Навколо нас дзижчать хмари мух.
Пацюки за нами стежать.
Деякі вигулькують з канав чи каналізаційних люків, зупиняються на безпечній віддалі й вишкірюються, наче кидають виклик.
— Щури знають, що розносять людську смерть? — питаю Піфагора.
— Один вид завжди знає, коли нищить інший вид.
— Думаєш, це навмисно?
— Переконаний. І боюсь, люди цього ще навіть не усвідомили.
Він квапить мене, щоб встигнути, доки ще видно.
Моя найдальша мандрівка була до будівельного майданчика, де працювала Наталі. Дахами я ніколи не потрапляла в ту частину Парижа, яку Піфагор називає «Монмартром».
Спустившись у західному напрямку, ми дістаємося круглої місцини, яку він називає «площа Кліші». Посеред площі — велика статуя, що зображає людську істоту жіночої статі посеред звалища, поруч стоїть чоловік зі зброєю, інший чоловік — поранений.
І саме навколо цієї статуї лежать поранені, мертві люди і сміття.
Раптом на площі з’являється легка вантажівка і зупиняється біля підніжжя статуї. Звідти виходять люди у флуоресцентних помаранчевих спецівках з масками, що утворюють щось на зразок плаского дзьоба.
— Це герметичні комбінезони, що служать для захисту від чуми, — пояснює сіамець.
Щойно прибульці виставляють ноги з машини, їх оточують щури. Автоматними чергами люди їх вбивають і відлякують. Далі збирають на купи людські тіла, що лежать посеред площі. Потім обливають ці гори бензином, перетворюючи їх на багаття.
— Спочатку вони палили книжки, тепер вони палять тіла, — зауважую я.
— Це необхідно, щоб якось стримати чуму.
Вигляд цих спалених трупів нагадує мені, що Піфагор передбачав кінець царства людей, як колись динозаврів.
Кілька людей у помаранчевих комбінезонах трусять зброєю, яка випльовує язики полум’я і нищить найвідважніших пацюків.
— Це вогнемети, — уточнює Піфагор. — Ходімо, не зволікаймо.
Ми вилазимо на дах сусідньої багатоповерхівки по стіні, зарослій плющем.
Поки ми просуваємось цинковим дахом між коминами, усвідомлюю, що ми, коти, істоти горішні, люди ж — істоти долішні, а пацюки — взагалі підземні.
Наче опонуючи мені, звідкілясь вигулькує кажан і атакує мене.
Не маю часу налагоджувати діалог (Добридень, кажане), коли він намагається осліпити мене крилами і встромити зуби мені в шию.
Я кажу кажан, а мала б сказати: зграя кажанів, бо їх з добрий десяток.
Ми з Піфагором впираємося спинами в комин і майже стоячи на задніх лапах мусимо відбивати навалу чорних крил, з-поміж яких лунають пронизливі крики. Мені вдається одного вбити. Сподіваюся, цього досить, аби знеохотити інших. Але ці тварюки виявляються такими затятими, а їхні пронизливі крики такими неприємними, що ми вирішуємо відступити і втікаємо в дім через прочинене вікно. Я тримаю в зубах переможеного кажана.
Тепер між нами і нападниками — скло.
В кімнаті якийсь чоловік лежить на ліжку з розплющеними очима і роззявленим ротом. Він вкритий такими ж зеленими пухирями, які я вже бачила на деяких тілах по дорозі.
Запах нестерпний.
Піфагор пропонує знайти якийсь куточок і з’їсти нашу здобич. Ми спускаємось на нижній поверх і ділимо між собою кажана. Йому — голова, мені — лапи, і кожному — по одному крилу. Смакує подібно до щура, але мембрани крил мають гумоподібну консистенцію і липнуть до зубів. Я довго і голосно їх пережовую. Обережно, щоб не вдавитися.