Втамувавши голод, ми вмиваємося слиною, далі йдемо вивчати решту будинку, знаходячи інші людські тіла, розпростерті на підлозі. Деякі ще ворушаться або стогнуть.
Одна істота звертається до мене, але я, звісно, не розумію жодного слова. За рухами рота роблю висновок, що вона хоче пити чи їсти. Бідна істота.
У сусідній кімнаті був увімкнений телевізор. Я зупиняюся, щоб подивитися на сьогоднішні сцени. На екрані видно людей у білих халатах, яких розстрілюють люди в зелених мундирах.
— Дурні вбивають розумних?
— У Китаї під час культурної Революції президент Мао знищив усіх інтелектуалів, а пізніше вся Камбоджа вирішила, що неосвічені мусять вбивати найосвіченіших. Вони назвали цю масакру «революцією», щоби винищення еліти виглядало як певна форма поліпшення життя. Нові лідери були корумпованіші, ніж ті, кого вони скинули, але всі були задоволені, оскільки хоч щось змінювалося. Це була чергова косметична зміна — знаєш, від слова «косметика», такі фарби, що їх наші служниці накладали на щоки й губи, щоб виглядати такими, якими не є.
— Чи які-небудь революції закінчувалися добре?
— Ні. Переважно після ентузіазму початку приходить фаза безладу, нарешті з’являється тоталітарний диктатор, встановлює порядок і всі заспокоюються.
— Дивно…
— Але закономірно. Я встиг зрозуміти, що світ людей розвивається таким чином: три кроки вперед (період поступу в усіх сферах), потім криза (найчастіше війна) — і все розвалюється, тобто два кроки назад. Римська імперія розвалилася 476 року перед Різдвом Христовим через набіги варварів, і довелося чекати ще 1500 років, поки настало Відродження, епоха з дуже вдалою назвою, оскільки після цієї паузи тривалістю в тисячу років людство поновило розвиток з того місця, де медицина, техніка, живопис, скульптура, архітектура і література зупинилися колись.
— Вони втратили тисячу років? — Чухаю собі лоба і питаю про те, що найбільше мене турбує: — А існує загроза, що всі люди помруть, усі?
— Попередні епідемії чуми у XVI та XVII століттях вбили половину населення. Цю напасть щоразу зупиняв холод.
— Холод? Погода може рятувати людей?
— Так, принаймні, було дотепер, у такий спосіб вони виживали. А потім 1900 року один вчений чоловік на ім’я Александр Єрсен знайшов нарешті причину епідемії: «перенесення щурами і блохами». Це дало йому змогу зробити ефективні ліки.
— Але ти казав, що від цієї чуми немає ліків?
Піфагор кивнув.
— Хочу тобі показати, як далеко може зайти людський геній, якщо його мотивувати.
Він заплющує очі, на мить зосереджується, а потім зі смартфона на його спині лунає людський голос.
— Це ще що таке?
— Завдяки своєму Третьому Окові я вийшов в інтернет і відкрив музичний файл. Це пісня у виконанні людської істоти, яка мала надзвичайний голос. Її називали «Марія Каллас». Вона вже давно померла, але записаний голос продовжує передавати її емоції. Цей фрагмент називається «Casta Diva», це арія з опери «Норма» Вінченцо Белліні.
Музика лунає дедалі виразніше через маленькі динаміки, вмонтовані у смартфон. Спочатку я була здивована цими звуками, які трохи нагадували нявчання. Вони струменіли, вібрували, заповнювали простір. Я підходжу до смартфона і бачу на екрані чорно-біле обличчя довгоносої людини жіночої статі.
Краса.
Раптом я зрозуміла, чому Піфагор хоче, щоб ми зберегли здобутки людської цивілізації. Голос цієї Каллас підноситься все вище й вище на високих частотах, а хор з інших співаків долучається у рефрені.
Дивовижно, що ця музика пробуджує в мені. Це наче досконале муркотіння, що додає енергії.
— Тепер ти знаєш, що я обожнюю в них, — каже Піфагор. — Моє серце стискається на думку, що це може зникнути. Так, люди відкрили важливість мистецтва, — провадить далі він. — Воно не дає нічого. Ні їсти, ні спати, ні завойовувати нові території. Мистецтво — це некорисна діяльність, однак саме в ньому — їхня сила. Динозаври не залишили по собі жодних ознак мистецтва.
Чудова музика ллється довго, потім зупиняється.
— Колись, якщо ми захочемо дорівнятися до них, треба було б, щоб якась кішка так само добре пронявчала, як ця Каллас, таку ж красиву мелодію, як ця «Casta Diva» Белліні.
Піфагор прямує до дивного предмета в кутку кімнати. Кличе мене покласти лапи, як він, і допомогти йому підняти кришку.
Під нею відкривається ряд з сотні білих і чорних клавіш, і сіамець починає обережно переступати з одної на другу. Кожен крок породжує звук, щоразу інший. Це нагадує мені сцену, яку я бачила в «Аристокотах» по телевізору в Софі.