— Найпростіший вихід — нехай присутні вибирають. Хто готовий іти за мною і відшукати запаси харчів?
Оскільки ніхто не реагує, вирішую втрутитися.
— Послухайте. Мене звати Бастет. Я теж не вибирала собі ім’я. Теж не маю Третього Ока. І я теж боюся щурів. Але я знаю Піфагора, і судячи з того, що бачила й пережила разом з ним, можу вас запевнити, що він завжди говорить правду і ніколи не помиляється.
Усе ще жодної схвальної реакції.
— Щоб ми за тобою пішли, розкажи нам більше про це сховище їжі! — вигукує якась кішка.
— Гаразд, слухайте: очільник людей цієї країни, президент Республіки, має будинок, який називається «Єлисейський палац». Там у підземеллі є «бункер», щось на зразок печери, у якій зберігають запаси їжі на випадок війни.
Усі вражені докладністю його інформації. Скориставшись тимчасовою перевагою, Піфагор подовжує:
— Коли почалася епідемія чуми, Президент і його міністри не пішли до цього бункера, а сіли на літак і втекли звідси. Єлисейський палац розграбували озброєні банди, але вони не зуміли дістатися до бункера, дуже добре захищеного системою електронних ключів з розпізнаванням райдужної оболонки. Коли чума спустошила все навколо, вулиці Парижа спорожніли від людей, а щури перемогли псів.
— Це правда, — підтверджує старий кіт, вкритий рубцями.
— Пацюки полювали на ворон, кажанів, на голубів, на горобців, вони наганяли страх навіть на нових велетенських тарганів, що кишіли майже всюди. Вони добре їли і блискавично розмножувалися. Там, де було десять щурів, незабаром ставало сто, і всі розносили чуму.
— Підтверджую, що я бачив, як вони атакували групи молодих людей і змушували їх тікати, — каже старий зморений кіт.
— Давай, розкажи нам про їжу! — наполягає тигрова кішка.
Піфагора не довелося просити двічі.
— Один пацюк здогадався, що до бункера можна увійти через систему вентиляції. Він перегриз фільтри і відкрив доступ до цих запасів.
Всі коти тепер уважно слухали.
— Відтоді щури сформували ланцюг для доставки їжі. Але це забирало багато часу, тому вони вирішили прогризти стіну поруч з металевими дверима. Саме це вони роблять зараз. Руйнують бетон своїми зубами, щоб проникнути до цього велетенського сховища.
Ніхто не реагує, Навуходоносор користується моментом і знову бере слово:
— А як тобі спало на думку запитати про це інтернет? — з недовірою цікавиться він.
— Моя служниця передавала повідомлення, а я їх приймав.
— Ти хочеш сказати, що вона могла з тобою розмовляти? Наша прислуга теж з нами говорила, і ми її розуміли…
— Але не дослівно. Моя служниця зверталась до мене, і я отримував її повідомлення точно в деталях, наче вона нявчала по-котячому. Перед смертю вона відкрила мені, що саме там, де я кажу, — останній резерв їжі у місті. Вона про нього знала, бо її брат, військовий, працював з Президентом. Вчора ввечері я про це згадав. Тому поки ви спали, я використав своє Третє Око, щоб подивитися, що там відбувається.
— Хіба це можливо? — вражено питає тигрова кицька.
— Завдяки тому ж братові-військовому моя служниця забезпечила мені доступ до програми їхніх секретних служб, яка дала мені змогу використати мережу відеоспостереження. Таким чином я побачив через камери контролю, як пацюки виносять харчі вентиляційними трубами і длубають бетонну стіну.
— Твоя розповідь занадто складна, — каже Навуходоносор, — ти вживаєш забагато незрозумілих слів: намагаєшся нас вразити. Ми тобі не віримо. Я краще буду йти пішки два дні, ніж почну воювати з ордою знахабнілих щурів, які розносять хворобу, може навіть смертельну для нас.
Навколо перса починають гуртуватися коти.
— Я за Піфагора! Він каже правду! — лунає чийсь гучний голос, перемагаючи галас.
Всі обернулися і втупилися в попелясто-сірого, майже блакитного кота.
— Мене звати Вольфганг. Я теж не вибирав собі імені, я теж не маю Третього Ока. Я був особистим котом Президента Республіки, про якого тут згадував сіамець.
Тепер, коли він представився, зібрання звертає на нього увагу.
— Коли війна набрала обертів, мій прислужник вирішив утекти, а не ховатися. В паніці він забув взяти мене з собою.
Серед присутніх почувся схвальний гул.
— Він був головним серед людей. Завжди гарно зі мною поводився, але дуже боявся померти.
Дехто закивав, бо теж був знайомий з полохливими людьми.
— Коли ще все було добре, він якось узяв мене до того сховища з їжею, про яке говорить Піфагор. І я бачив, що там було всередині. Це справді їжа дуже високого ґатунку і її там дуже багато.