— Бастет… Бастет!
Хтось мене кличе. Хтось до мене звертається. Розплющую очі.
— Я злякався, подумав, що ти вмерла, — каже Піфагор.
— Ні… У мене був… Я нарешті щось зрозуміла. Але мене це трохи налякало. Я не думала, що це можливо. Я ще не готова до такої приголомшливої інформації.
Він уважно на мене дивиться, але, здається, не розуміє, про що я. Виснажені, тремтливі, ми повлягалися поруч, горілиць.
— Розуміння справило на тебе неабияке враження! Що ж ти зрозуміла?
— Що ми — порожнеча, зібрана докупи нашою думкою про нас.
Він перевів подих.
— Цікаво.
— Думка надає цьому «ніщо» поставу якогось тіла і відчуття, що ти є індивідом. І ми віримо, що з цією особою, яка насправді є… тільки думкою, щось «відбувається». Але достатньо відчути себе чимось більшим, ніж те, що огортає наша шкіра, щоби стати безконечним. Насправді ми є тим, чим ми думаємо, що є.
— Ти мене вражаєш, — зізнається Піфагор.
— Зазвичай це ти мене вражаєш.
— Може, ми створені, щоб доповнювати одне одного?
Чую, як у сусідній кімнаті кохаються Вольфганг і Есмеральда.
— У нас є послідовники, — зауважую.
— Кохання — це заразна хороба, — каже Піфагор. Що більше стає тих, хто кохається, то більше тих, хто хоче це робити.
Крізь стіну чути, як Есмеральда теж кричить від задоволення.
Згодом сусіди приєднуються до нас. Вольфганг йде до невеликої шафки — холодильника. Він тисне на ручку, і перед нами на поличках відкриваються численні баночки. Вибирає одну, наповнену чорними зернятками.
— Що це? — з недовірою питаю я.
— Ікра, — відповідає Піфагор. — Це риб’ячі яйця.
Вони маленькі, круглі й чорні. Я думала, що риб’ячі яйця білі. Обережно нюхаю: пахне гарно. Занурюю лапу в маленьку баночку і підношу до кінчика язика. Смакую. Маленькі кульки тріскають на зубах, з них витікає смачний масний і солоний сік. Смакове відчуття від цього продукту цілком нове. Це краще, ніж сухий корм. Беру знову. Що більше його їм, то більше мені подобається цей дуже особливий смак. Ніколи не куштувала такої смакоти.
Піфагор також насолоджується чорними яйцями, і незабаром ми всі прицмокуємо язиком від цього вишуканого людського харчу.
Обожнюю ікру! Я хочу їсти тільки це.
Облизую губи.
Пишаюся тим, що я кішка, і тим, що я зробила.
Пишаюся тим, що я зрозуміла те, що зрозуміла: усе пов’язане зі всім, а межі матерії є лише суб’єктивними віруваннями.
Коли ж настав день, ми заснули всі четверо на одному ліжку, згорнувшись клубочком, з присмаком ікри в роті та спогадом про фантастичну битву за Єлисейські поля.
Я щаслива.
Я люблю Піфагора.
Я люблю себе.
Я люблю ікру.
Я люблю Всесвіт.
22. Переїзд табору
Хтось кладе лапу мені на око. Хтось гризе мене за вухо. Це не додає мені бажання прокинутися. Потім хтось прилипає до моїх пипок. Незграбний, як завжди, Анжело. Я геть про нього забула. Хтось привів його сюди, коли ми спали.
Я врешті розплющую очі й присуваю його ближче.
Надворі ніч, і я зауважую, що знову не помітила, як надійшов вечір.
Піфагор вже встав. Він сидить коло вікна і милується Єлисейськими садами.
— У мене дві новини: гарна і погана, — каже він, не обертаючись. — Гарна: оскільки жоден з нас не захворів, роблю висновок, що у нас імунітет до тої нової чуми, яка вражає людей. Ми можемо сміливо битися з пацюками.
— А погана? — питаю я, вивільняючись від Анжело.
— Батарея мого смартфона сіла, у мене більше немає доступу до інтернету. Останнього разу, коли я скористався Третім Оком, довідався, що ті щури, які вижили після битви, згуртувалися і шукають підкріплення. Тепер я не знаю, що вони роблять, які у них плани, але вони точно прагнуть реваншу.
Підступаю до нього, але поводжуся стримано.
Мені дивно розмовляти з Піфагором після вчорашнього.
Я розвертаюся і дивлюся на себе у кімнатне люстро. Ось що таке бути богинею: пригадувати собі, що я — «все» і що все — у мені. А бути кішкою — це бути обмеженою своїм організмом.
Потираю очі і — на жаль, відмовившись від думки, що я є все — продовжую звичну розмову з сіамцем.
— Після такої поразки вони не наважаться більше сюди прийти.
— Наважаться, — відказує він.
— Ми знову їх подолаємо. У нас є Ганнібал.
— Їх буде більше, і нам не вдасться скористатися ефектом несподіванки.
— Ми все одно переможемо.
— Нам не можна більше тут залишатися, — наполягає він.