— Назви мені хоч якісь цифри, хоч приблизні.
— В інтернеті вважають, що пацюків принаймні у три рази більше, ніж людей: приблизно 24 мільярди.
— У тридцять разів більше, ніж нас!
Я не здавала собі справи, що ситуація на боці цих клятих гризунів.
— Насправді ж їх, мабуть, значно більше, бо жоден з учених не мав відваги спуститись до них, щоб їх полічити. Йдеться лише про загальне уявлення. Але я знайшов ще тривожніше дослідження. Один вчений помітив, що коли температура зростає, щури стають більшими і жирнішими. Тепло збільшує їхню плодючість і кількість недуг, які вони переносять, не заражаючись самі.
— Наскільки більшими вони стають?
— Дослідники припускають, що вони можуть ставати удвічі більшими.
— Отже, ми приречені.
— Наразі людські технології захищають їх і нас разом з ними, але вчених вбивають, на їхнє місце приходять клерикали і консервативні політикани. Якщо люди забудуть про науку і витрачатимуть сили на підтримку боротьби протилежних світоглядів, а не воюватимуть зі щурами, ті неминуче завоюють їх. Це лише питання часу.
— Ти маєш на увазі це місто?
— Йдеться не лише про Париж, а про всі міста нашої країни і цілого світу. Немає жодного місця на планеті, де б їх не було, жодного місця, де, як тут, вони не витіснили людей та інших тварин, щоб встановити свою гегемонію.
Що це буде за світ, в якому переможуть щури? Люди і коти покинуть великі міста й переховуватимуться у лісах за межами міст. Камбіс і його орди зі скреготливими зубами встановлять владу терору. Оскільки я почуваюся співзвучною Всесвітові, то відчуваю щурячу енергію як енергію темну, що не братиме участі в загальній еволюції свідомостей. Тепер, коли розумію масштаби загрози, усвідомлюю і міру своєї відповідальності.
— Як ми до цього дійшли? — питаю сіамця.
— Знищуючи багато диких тварин, надаючи перевагу домашнім тваринам або худобі, люди насамперед винищили природніх мисливців на гризунів: орла, вовка, ведмедя, лисицю, змію. Вони розбили крихку рівновагу, на якій тримається гармонія природи.
Який жах!
— Встановлюючи стічні канави, вони зробили їм подарунок у вигляді бездоганного місця, де їх ніхто не потурбує. Але треба також визнати, що пацюки дуже розумні і мають виняткову здатність до адаптації.
— Але ж вони, зрештою, не такі сильні, як ми.
— Ми розслабилися, живучи коло людей. Щурам треба боротися, щоб прохарчуватися, а ми отримуємо сухий корм без жодних зусиль. Вони щодня воюють, а ми не маємо жодного ворога.
Хто полює на кота? Мушу визнати, що до теперішньої кризи я навіть не мала відчуття страху стосовно якогось виду. Навіть не усвідомлювала, що життя в такому комфорті приспало мої рефлекси.
— Щури є, можливо, найближчим домінантним видом. Вони розумні й соціалізовані. Їх не можна недооцінювати.
— Тоді як їх стримати?
— Об’єднавшись. Люди потребують нас, а ми потребуємо людей. Якщо нам не вдасться почути одне одного, щоб боротися зі спільним ворогом, нас усіх переможуть. Саме тому я тут, з тобою, Бастет. Ходімо, не втрачаймо часу, перед нами ще довга дорога до Венсенського лісу.
Піфагор, здається, справді вірить, що я здатна передавати інформацію людям. Я не наважуюся відкрити йому невтішну правду. Насправді після мого надзвичайного вчорашнього осяяння мені здається, що не сягаю висот тієї місії, яку мені доручили. Мене тягне знову кохатися з ним, щоб знову привласнити собі його енергію. Але його цікавить інше.
Ми покидаємо кабіну вантажівки і знову біжимо по дахах автівок. Я майже заморилась, коли нарешті Піфагор зійшов з об’їзної дороги, щоб увійти на ділянку, засаджену деревами.
Венсенський ліс дуже нагадує Булонський.
Ні собак, ні котів, ні щурів, ні людей на горизонті.
— Сигнал GPS вказує, що твоя служниця десь тут, — каже він, показуючи на стежку.
Ми простуємо між великими деревами, посеред цілком безгучної природи. Мої вуса не фіксують присутності нікого навколо. Раптом, перш ніж ми встигли зреагувати, нас підкидає в повітря і ми опиняємось у густій мотузяній сітці.
Пастка.
От і все. Даремно смикатися, ми в полоні. Кожна спроба звільнитися викликає дзеленчання дзвіночка. Пробую перегризти мотузки зубами, але дзвіночок дзеленчить голосніше.
— Не рухайся! — застерігає Піфагор.
Ми висимо між небом і землею в нестерпному чеканні. Моя лапа застрягла в сітці. Мені боляче.
Заплющую очі. Піфагор, здається, вже спить.
Мені страшенно незручно у тій сітці, я не знаю, що буде далі, тому кажу: