— Я тебе люблю.
— Дякую, — відповідає Піфагор.
Він мене дратує. Чому він не каже, що він теж мене любить, що він мене обожнює, що я для нього — все?
— Чому ти вдаєш, що тебе нічого не хвилює, Піфагоре? Хіба ти не відчув нічого надзвичайного у момент, коли злилися наші тіла?
— Відчув.
Як він мене дратує, як він мене дратує, як же він мене дратує!
— А що для тебе любов? — не можу стриматися я.
— Це… особлива емоція.
— А точніше?
— Щось інтенсивне.
— Що ти відчуваєш поруч зі мною?
— Як це пояснити?… Треба знайти формулу, щоб пояснити, як це — почуватися по-особливому.
Піфагор ледь хитнув головою:
— Для мене любов — це коли мені з іншою особою так добре, як з собою на самоті.
Він такий задоволений, що знайшов формулу, яка, на його думку, точно окреслює це поняття.
— А для мене любов — це коли я поруч з кимось почуваюся краще, ніж на самоті.
Він збирається відкрити рот, потім передумує і вирішує змовчати.
Може, врешті-решт його прагнення не залежати ні від кого — незвична форма егоїзму. Може, він лише мерзенна егоцентрична особа, абсолютно зациклена на енергії власного пупа? Як усі самці, зрештою. Як я могла бути такою наївною і думати, що він інший, тільки тому що він — сіамець, тому що у нього — Третє Око, тому що він видавався освіченішим? А мама мене попереджала: «Вони всі слабаки і брехуни. Вони не здатні на справжні почуття. Вони не вміють по-справжньому любити». Як я могла подумати, що він — виняток з правила?
Піфагор хитає головою.
— Гаразд… я визнаю, що з тобою мені краще, Бастет, ніж на самоті…
Йому так складно було це сказати, що я аж обернулася. Він перевів подих, потім додав:
— Мені з тобою краще навіть тут, у цій пастці… Навіть підвішеному над землею в сіті… Навіть з нашими доволі похмурими перспективами на майбутнє.
От вже ті самці! Ніколи до них не звикну. Він так боїться визнати, що прив’язаний до мене! Він так боїться визнати, що пережив, як і я, осяяння, коли наші тіла з’єдналися.
Врешті-решт, тільки ми, самиці, наважуємося на глибокі емоції і проявляємо їх без страху.
Не хотіла б я бути самцем — почувалася б, мабуть, неповносправною.
— Вчора я щось відчув завдяки тобі, — каже він.
Отже, моє відчуття — що я не обмежена своїм тілом — було справжнім.
— На жаль, — зізнається він, — я не зайшов аж так далеко.
Раптом я розумію, що його доступ до інтернету і можливість усе бачити і все розуміти за допомогою електронного Третього Ока робить його глухим до такого природного чуття, як інтуїція.
Мені не потрібні всі ці прилади, мені досить заплющити очі, ввімкнути уяву і приєднатися до енергії життя, що циркулює у Всесвіті, аби мати доступ до цінних знань, можливо навіть цінніших.
— Мені шкода, що я не можу зараз бути чуттєвішим з тобою, — зітхає він, — але… тепер я справді боюся вмерти.
А я — ні.
Що таке смерть? Коли я збагнула, що створена із завислих у порожнечі порошинок, що тримаються лише думкою, яку я маю про себе саму, смерть здається мені тільки «іншою» організацією цих часточок.
То чому я маю боятися змінити форму? Вмерти — це лише змінити організацію нескінченної кількості матерії, яка мене формує.
Принаймні сьогодні я почуваюся значно більшим філософом, ніж Піфагор, який тремтить від думки завершити своє існування. Знищення його архітектури часточок у порожнечі здається йому драмою, бо він вважає себе важливим. Він вважає, що відрізняється від решти Універсуму. І саме це почуття відмінності завадило йому пережити злиття наших тіл так інтенсивно, як я.
Якби він усвідомлював усе це, то зумів би любити по-справжньому.
Його уявлення про себе обмежене тілесною оболонкою, відрізане від інших, а я зрозуміла, що у мене немає меж. Так: я безмежна і безсмертна. Почуваюся добре, навіть якщо моє тіло ризикує бути дезорганізованим у загальній структурі. Зовсім не хвилююся, бо виживу все одно, хоч і по-іншому.
Заплющую очі, і мій розум втікає далеко від тіла, схопленого в сітку.
Уявляю, що я Фелісет у ракеті й лечу на Місяць.
24. Пастка
Мене розбудили голоси.
Нас оточили людські діти, озброєні луками та списами. Усі мають газові маски. Дехто тримає рушницю. Вони всі брудні, в подертому одязі.
Ми відповідаємо на удари палицями, вишкірюючи зуби і цвиркаючи слиною, але мотузки не дають нам змоги відбиватися.
Той, що скидається на ватажка, має на собі намисто зі щурячих голів. За його наказом якийсь хлопець опускає сіть. Вони зв’язують нас і підвішують за лапи до довгої галузки. Несуть до рову, наповненого смердючою рідиною. Впізнаю запах чорного мастила, яке забруднило мене на будівельному майданчику Наталі.