— Вони вирили цей рів і заповнили його нафтою, щоб захистити свій табір від щурів, — примудряється пояснити Піфагор попри своє скрутне становище.
Минувши перешкоду, люди знімають протигази.
Бачу навколо лише ворожі обличчя, а дехто дивиться на нас, як мені здається, ласо.
Виходимо на галявину, посеред якої потріскує велике вогнище.
Навіть головою донизу помічаю, що в полум’ї на довгих палицях смажаться зайці, собаки і коти.
Нас поклали на землю.
— Думаю, наша місія завершиться, навіть не розпочавшись, — скиглю я.
— Шкода. В інтернеті нема інформації про звичаї цієї спільноти.
Так закінчують першопрохідці.
— Я щаслива, що познайомилася з тобою, Піфагоре, — кажу, спостерігаючи, як одна людина обрізає галузку, що, очевидно, слугуватиме за рожен для моєї персони.
Я вважала себе значно кращою, ніж Фелікс, а закінчу життя так, як він.
— Таке враження, що вони не зауважили мій USB-приймач і прикріплений дротами телефон, — дивується сіамець.
— Знімуть під час готування, вони нікуди не поспішають.
Піфагор ще раз заплющує очі, щоби знайти інформацію.
— Твоя служниця десь недалеко, — оголошує він. — Вона має бути в одному з цих наметів. Давай, поклич її!
Починаю нявчати на все горло, але жодного результату. Випробовуючи усе можливе, починаю мурчати на низьких частотах: Наталі! Ходи сюди, ти мені потрібна.
І стається диво.
Спочатку відчуваю її запах, а потім її силует, її наближення. Я бачу її, а вона — мене.
Моя служниця жваво сперечається зі своїми молодшими одноплемінниками, показуючи на мене пальцем, вимовляючи моє ім’я й ім’я мого компаньйона. Людина у намисті, здається, не погоджується з нею. Наталі зникає і повертається з іншою жінкою, дуже на неї схожою.
Піфагор, зазирнувши відразу в інтернет, повідомляє:
— Це Стефані, її сестра. Вона тримала сиротинець, звідки невелика група молоді влаштувалася тут. Згодом до них приєдналися інші сироти.
— Чому вони сперечаються?
— Очевидно, лише Стефані має достатній авторитет, щоб переконати ватажка дітей відпустити нас.
Дуже рішучим голосом Наталі звертається до дітей і показує на Третє Око сіамця. Тоді хлопець змінює свою поведінку, прислухається до її пояснень і погоджується врешті-решт розв’язати нас.
Щойно я опиняюся на землі, звільнена від своїх пут, стрибаю на руки служниці й лижу їй щоки (знаю, що це собача поведінка, але в цю мить я страшенно тішуся, що вона врятувала мені життя, і не можу вдавати байдужість).
Піфагор поводиться стриманіше.
— Тепер, Бастет, треба, щоб ти виконала свою місію. Скажи ж їй: треба допомогти нам перетворити Лебединий острів на сховок від щурів.
Я муркочу, і моя служниця гладить мене дужче.
Вона говорить до мене доброзичливо, усміхаючись і повторюючи моє ім’я.
Піфагор, здається, думає, що вона мене розуміє.
— Давай, — повторює він. — Поясни їй усе.
— Ні.
— Чому ні?
— Я тобі збрехала: мені ще ніколи не вдавалося точно передати свою думку.
— Ти не вмієш передавати котячу думку людському розуму? Але щойно я бачив, що вона розуміє твоє своєрідне муркотіння!
— Я пробувала. Заспокоювала її. Давала їй зрозуміти, що потребую чогось, але далі цього не доходило.
Ну от, сказано. Тепер він знає правду. Мені принаймні стало легше. Я не можу безконечно підтримувати ілюзію.
— Отже, ми здійснили цю подорож даремно, — скрушно вимовив він. — Чому ти не сказала мені цього раніше?
— Має бути якийсь спосіб говорити до них, я впевнена в цьому!
Мені треба ще трохи часу.
Я муркочу на всіх частотах, які можна видобути з мого горла.
Марно. Я отримую у відповідь тільки пестощі.
А ніч усе ближче.
Незабаром Наталі йде спати у полотняний намет. Я згортаюся клубком коло її ніг, заплющую очі, посилаю нове муркотіння значно нижчої частоти, щоб заспокоїтися. Але в глибині душі я знаю, що всі ми приречені з моєї вини.
Чому мені не вдається бути зрозумілою для людей?
Я й сама невдовзі засинаю. Тільки у фазі сну трохи слабне почуття вини. Мені доведеться ще багато попрацювати, щоб стати корисною своєму оточенню.
25. Зустріч у хмарах
Мені сниться сон.
Бачу занепад людства і необмежену владу щурів.
Вони стають усе більші, усе чисельніші, усе жорстокіші.