— У телевізорі були не тільки мертві люди, там були також люди, які бавилися м’ячем, і такі, що кричали навколо них. Таку ситуацію ви теж розумієте?
— Так, це «футбол», командний спорт.
— Але чому кожен з них не має свого м’яча?
— Це зроблено навмисно, щоби гра мала сенс.
— Те, що є лише один м’яч для стількох осіб, обурює їх, дратує, змушує бігати туди-сюди, так?
— Насправді один м’яч є тільки для того, щоб вони намагалися забити його у ворота суперника. Це дає їм змогу заробляти очки і, зрештою, це подобається тим, хто дивиться. Коли ваша служниця побачила це, то перестала плакати, так?
— Справді, їй стало легше, коли м’яч залетів у сітку.
— Люди кажуть, що ненавидять війну і люблять футбол, але, гадаю, їм подобається і те й інше. Інакше б це так часто не показували в телевізійних новинах. І не переривали б рекламою.
Сіамець говорить байдужим голосом, наче йдеться про очевидні речі. Я дивлюся на нього. Його вуса довгі й елегантні. Його вібрації не втрачають тепла.
— Ви кажете, що знаєте це завдяки Третьому Оку на голові?
— Так, цей USB-отвір останнього покоління дає мені змогу підключатися до комп’ютера і отримувати інформацію. Я ж, здається, вам про це казав.
Цей зверхній тон дратує мене. Ковтаю слину. Але цікавість моя сильніша, ніж гордість.
— Підключатися до чого?
— До комп’ютера, тобто до складної електронної машини, завдяки якій я маю доступ до найширшої інформації про їхній світ, та й про наш також. Раніше я був, як і ви, невігласом. Нам, котам, бракує перспективи, — як у часі, так і в просторі. Ми здебільшого маємо доступ лише до одного обмеженого джерела інформації: для нас існує лише те, що ми бачимо, те, що чуємо, що відчуваємо на фізичному і психічному рівні. Це дуже куце поле знання, яке зазвичай обмежується помешканням, кількома дахами, садом, вулицею. Люди ж можуть дізнаватися про події, виходячи за межі власних фізичних відчуттів завдяки багатьом сучасним засобам: телевізорові, радіо, комп’ютеру, газетам, книжкам.
Сіамець знову взявся вилизувати лапу і ліниво чухати собі за вухом. Мені здається, що він глузує з мене — можливо, тому, що я виставила себе на посміховисько отим невдалим стрибком із ганебним приземленням на плющ. Я нервово пирхаю, та намагаюся опанувати себе.
— Я хочу вступити з ними в безпосередній діалог. Котячого розуму із людським. Щоб не тільки отримувати інформацію, а й передавати її.
— Це неможливо.
Як він мене дратує своїм бундючним виглядом. Намагаюся не втрачати самовладання.
— Я вже почала над цим працювати.
— У вас немає Третього Ока. А навіть якби й було, то гарантую вам, шановна сусідко, воно працювало б лише як приймач, не було б ніяких передач. Знання йдуть від людей до котів, а не навпаки.
Я глибоко вдихаю, стараюся зберігати спокій, відтак продовжую:
— Муркочучи, я надсилаю заспокійливі думки. Тоді моя людська служниця перестає плакати і кутики її губ піднімаються.
Він все лиже й лиже праву лапу, потім закладає її за вухо, наче йому начхати на мою присутність.
Раптом з нижнього поверху людський голос гукнув: «Піфагоре, Піфагоре!»
Неохоче повернувши голову в тому напрямку, звідки долинав звук, мій сусід зіскочив з перил, шмигнув через вікно і, ймовірно, пішов до свого слуги.
Навіть не попрощався. Я обурена.
Щоб якось прийти до тями, роблю спробу стрибком повернутися назад. Добре згрупувавшись, приміряюсь, докладаю максимум сили, щоби відштовхнутися, і стартую. Витягуюся. Міжгалактичний політ між двома будинками. Лечу трохи довше, ніж під час останнього стрибка. Бездоганно вдале приземлення. Шкода, що ніхто не зміг цим помилуватися. У цьому — вся драма мого життя. Коли мені щось вдається, ніхто цього не бачить, коли ж я зазнаю невдачі — завжди є свідки.
Переходжу через незачинені віконниці й наближаюся до Наталі, яка голосно сопе. Дивлюся на неї, причепурюю вуса.
Треба постаратися налагодити діалог з нею, щоб вона могла передавати інформацію, а не тільки приймати. Тоді цей претензійний сусід (як його звати? Ага… Піфагор… Яке дивне ім’я) переконається, що можна комунікувати в обидва боки з іншими тваринними видами.
Аби задобрити мою потенційну партнерку з міжвидового спілкування, я кажу собі, що було б добре знайти в підвалі мишу і принести їй в подарунок. Я переконана, що Наталі дуже зрадіє, побачивши її після пробудження коло своїх ніг. Ще тепла миша — це, погодьтеся, найкращий подарунок, який кішка може зробити людській істоті.
5. Важко з кимось ділити свою територію