— То що, вона — божевільна?
— У кожному разі її складно сприймати серйозно.
Я подумала, що мені нарешті все вдалося, але я лише спромоглася поспілкуватися з людиною, котра не вміє розмовляти зі своїми одноплемінниками!
— То що, це поразка?
Піфагор не поділяє мого розчарування.
— Не зовсім. Патрісія знає мову жестів. Вона спілкується за допомогою рук, а дівчинка перекладає їх людською мовою. Це швидше, ніж писати. Вона говорить досить адекватно, щоб привернути увагу інших.
— Господи, зі всіма тими посередниками не так вже й легко передати наше послання!
— Диво вже те, що тобі вдалося здійснити цей подвиг, — визнає Піфагор, підморгуючи мені (ще один людський жест).
Він вміє підморгувати одним оком, і це просто вражає! Намагаюся зробити так само, але мені не вдається. Я далі спостерігаю за Патрісією, яка спілкується своїми дивними рухами рук. Юні дикуни нарешті збираються для спільного обговорення. Ватажок у намисті зі щурячих голів лютує, тицяє пальцем у Наталі і її сестру, які відповідають йому так само розгнівано. Патрісія і перекладачка слідкують за їхнім діалогом за допомогою жестів. Людський ватажок показує на мене п’ястуком і вороже шкіриться.
Врешті за сигналом більшість людей підносять руки.
— Що вони роблять? — питаю Піфагора.
— Голосують. Аби знати думку більшості, що слід робити зараз.
— І що каже більшість?
— Не знаю. Їхні думки розділилися. Мені здається, що тих, хто готовий йти на Лебединий острів, стільки ж, скільки й не готових.
Раптом почувся дзвін. Загальна тривога. Піфагор аналізує ситуацію і пояснює мені, що пацюків стало так багато, що вони можуть собі дозволити принести в жертву сотню-другу, щоб перебратися через рови, заповнені нафтою, які захищають табір.
Щури-камікадзе!
Після першої хвилі паніки молоді люди опановують себе і організовуються. Вони знову одягають протигази і захисні комбінезони. Луки, рушниці, гранати — все стане в пригоді, щоб відбити колону агресорів, які ніби течуть сірою смугою, як волохатий струмок. Кількість щурів-загарбників зовсім не зменшується.
Ця атака доводить необхідність негайного відбуття з цього сховку у Венсенському лісі. Тепер немислимо залишатися тут. Група молодих людей беруться збирати валізи і торби.
— Думаєш, вони зрозуміли, що треба йти на Лебединий острів? — питаю у свого компаньйона в цій небезпечній пригоді.
— Хай там як, я не знаю, куди б іще вони могли піти.
Більшість підлітків йдуть на галявину і відкривають вантажівки, легкові машини, мотоцикли, велосипеди, замасковані в заростях. Майже весь цей транспорт, прикрашений списами й ножами на бамперах, в поганому стані.
Це, мабуть, відремонтовані та пофарбовані каркаси, зібрані на об’їзній дорозі.
Нас з Піфагором посадили в легку вантажівку разом з Наталі, її сестрою та Патрісією. Водій — дуже молодий. Усі машини вервечкою просуваються лісом. Над нафтовим ровом опущено міст, і наша процесія прямує цим єдиним переходом.
Наталі вимовляє моє ім’я та ім’я Патрісії. Повертаю до неї голову. Гадаю, вона зрозуміла, що я зробила у хмарі розумів. Її голос здається захопленим. Тоді я усвідомлюю, що, можливо, здійснила щось історичне. Але наразі є речі значно терміновіші: наша вантажівка має проблеми з двигуном і зупиняється. Юний водій намагається знову з’єднати контакт — дарма. Автівка більше не їде. Пацюки наздоганяють нас, і одному навіть вдається залізти через велику діру в підлозі. Я стрибаю на нього, йому кінець. На біду, дірка в підлозі така велика, що я провалююсь крізь неї! І саме в цей момент вантажівка вирішує рушити. Я з жахом спостерігаю, як віддаляється авто, а тисячі щурів женуть у мій бік. Біжу, переслідувана цією зграєю.
Зненацька час зупиняється і все навколо мене завмирає.
Мій розум наче виходить за межі черепа, щоб глянути на ситуацію.
І знову Бастет — та, що внизу, тілесна оболонка мого розуму — опиняється в небезпеці: може, розумові краще її покинути?
27. На березі ріки
Хто я? Хіба я не кішка, що перебуває у смертельній небезпеці? Усвідомлення сили моєї думки веде до того, що я втікаю зі свого тіла, щоби розчинитися у Всесвіті. Чи це добре? Чи погано? Що більше я про це думаю, то більше розумію, що це було б помилкою. Якщо не буду більше «обмеженою», мій розум розум ризикує мати проблеми з функціонуванням в матеріальному світі.