– І коли ти навчився грати? – запитав Федько. – Твою гру слухали і риби, і жаби, і птиці, все слухало.
– Кажи... – недовірливо промовив Василько. – Ніхто не розуміє того, що я граю. Хіба шпак один.
Сказав Василько й схаменувся, – про це ж бо не треба знати нікому.
Повернулися хлопці в свої Дешевці пізнього темного вечора, в хатах уже не світилось, скрізь тихо, спокійно, ніде не гавкне собака, навіть не зашелестить на деревах лист.
На Васильків стукіт вийшла в довгій білій сорочці
простоволоса тітка Хівря. Вона заступила тілом двері і, не пускаючи хлопця до сіней, в'їдливо запитала:
– А чого воно тут опівночі швендяє?
– Це я, – відгукнувся Василько.
– А де ж ти досі шлявся?
– Ходив до річки, – вбачаючи тітчин злий намір, сказав Василько.
– А чого ж повернувся? Може, хлібини не вистачило?
– Може, ще одну дати? То заходь, я вже приготувала – із злістю вимовилась тітка й навстіж розчинила двері.
У хаті вже лямпа світилась. Микола сидів на краї полу й з яхидством розмахував кінцем налигача. Василько зрозумів, що тут збираються його бити, бистро пробіг очима по хаті, чим би йому боронитись. Але нічого такого, що б його захистило, знайти не міг; він тепер один проти двох, безсилий. Зайшов за стіл і сів.
– Може б ви, паничу, борщик їли? – узявшися в боки, з удаваною влесливістю підступила до Василька тітка. – Може б, вам яєшеньку спряжити? Хай дурна жінка сама день–у–день б'ється, як риба об лід, і хлопця біля себе мордує. А Василько хай їхнє добро з комори тягне та з товарищами поїдає.
– Я своє беру! – гостро відізвався Василько.
– Сво-оє?! – здивовано проспівала тітка Хівря – Тут твого тільки й залишилось, що налигач. То я тобі віддам його. Зараз віддам...
Микола прожогом підскочив до матері, вона вихопила з його рук вірьовку, і Василько від першого ж удару на ногах не встояв, упав на долівку, скулився. На його тіло сипались удар за ударом, пекли вогнем, рвали шкіру; він повзав, мов переїханий колесом кіт, і захлинався криком. Жінка шаленіла, і невідомо, чи вгамувалася б раніше, ніж хлопця не перетворила на вимолочений сніп, та зненацька кінець налигача зачепив лямпу, брязнуло скло, хата поринула в провалля темряви.
– Ой, Господи, – зойкнула тітка Хівря. – Чим же світити будемо?..
Тим часом Василько скористався з замішання, випорснув з–під тітчиних ніг, порачкував під піл, вкублився в якесь ганчір'я й принишк. Він боявся, що його битимуть знову.
Але тітка навпомацки полізла на піч, за нею й Микола, щось там поміж себе шепотіли, аж доки й не поснули.
Василькові не спалось. Лежав на череві, уткнувся лицем у подерту ряднину, що тхнула мишами, і, зглушуючи в собі схлипування, тихо плакав. Палала спина, кололо в боках, не міг навіть рухнутись, але не менших болів почував і в серці від сумних думок.
– Що ж робити далі? – питав він себе, – На світі так багато людей, а нема нікому діла до хлопця, що залишився круглим сиротою. Нікуди йому дітись, єдине залишається – тікати, куди очі бачать. Доведеться знайти старців, сліпих або калік, пристати до них у поводирі, ходити з ними попід віконнямі і просити ім'ям Божим шматок хліба. Ще як мати була жива, то не раз виносив Василько старцям милостину й дивувався, як ті хлопці–поводирі не страхаються водити калік з роз'ятреними обличчями, з відгнилими носами, з глибокими ямами замість очей.
– Лихо до всього спонукає, – думав про тих поводирів Василько. – Теж , мабуть, сироти або від злиднів...
Залишатися тут і далі з тіткою Хіврею він не міг. Мусить кинути їх, утекти, щоб за ним завіяло й слід. Але куди? У поводирі таки не піде, у найми – ще малий. Ех, чому не дав Бог людині крила? Побідкався б якось, поки відлітали б шпаки, а тоді разом з ними полетів би в теплі краї, аж за море, хай тут тітка сама господарює, хай користається сирітською землею. Василькові нічого не треба. Він у теплих краях оглянув би все, що воно й як, розпізнав би докладно дорогу туди, а потім знову повернувся б і скликав би всіх таких, що злидарюють та бідують, і сказав би їм: „Кидайте, люди добрі, 35 скособочені хати, злазьте з нетоплених печей, беріть старців і калік, не волочіться сироти попід чужими вікнами, а йдіть за мною. Поведу я вас туди, де нема голоду, де не буває холоду, там забудете, що таке лихо, біда й нещастя, і настане для вас свято на все життя."
Та крил у Василька нема, а є ноги, і ті ще молоді й побиті налигачем, здається, що по них лазять гарячі хрущі.
Але думка про теплі краї його вже не покидала, приваблива далечінь манила до себе своїм спокоєм, достатками, соняшною радістю, усім тим, чого йому
бажалось і чого він бажав іншим.