Василько збентежився.
– Ти на мене сердишся? – запитав він Федька
таким голосом, ніби й справді почував себе винними.
Піднявши голову й дивлячись товаришеві в очі, Федько щиро мовив йому:
– На тебе я не серджуся, Васильку. А серджуся, може, на себе. Які ми з тобою дурні, які дурні! Ми ж нікуди не дійдемо. Отак десь заблукаємо в степу та й пропадемо, як собака в ярмарку. Послухай мене, Васильку, що я вночі надумав. Поки ще не пізно – давай повернемось. У тебе дома є і земля, і коні. Тітку Хіврю з Миколою треба вигнати. І будемо господарювати вдвох. А що самі зробити не зможемо – людей попросимо. Допоможуть. Або й наймем когось...
Насупився Василько, слухаючи Федькову мову, в'їдливо посміхнувшися, сказав:
– Злякався! То повертайся. Я й сам дорогу знайду.
– А хоч і злякався, – не звертаючи уваги на Василькову злість, мовив Федько. – Ми ж бо ще малі. Як виростемо, тоді ходімо, куди хочеш. А поки що давай від села нашого далеко не забиватись. Або ходімо вдвох старцювати. Я проситиму, а ти лише стоятимеш. Бачиш же, як люди дають...
– Як треба, то й без тебе випрошу.
– Дивися. А я повертаю додому, – рішуче сказав Федько.
Хлопці, не вдоволені один одним, мовчки готувалися кожен у свою дорогу, і кожен з них думав, що товариш таки відмовиться від своєї упертости, поступиться. Василько перерізав рядно навпіл і кинув половину Федькові, а Федько витяг з кишені надавані дядьками гроші, поділив на дві купки й простяг долоню з грішми до Василька.
– Вибирай, яка на тебе дивиться.
Почіпляли хлопці на себе торби, і Василько запитав востаннє:
– То йдеш зо мною?
– Ні! А ти зо мною?
– Ні!
– То що ж про тебе дома казати, як питатимуть?
– Правду кажи. Василь Дереза, кажи, пішов у теплі краї шукати щастя. І як знайде, то повернеться. І поведе тоді за собою всіх, кому тут гірко живеться. Хай ждуть мене. Я не забарюся.
– Добре. Так і скажу.
– Скажи...
– Прощай, – кивнув головою Федько.
– Прощай, – промовив Василько
І вони вийшли на дорогу, повернулися один до одного спинами й поволі віддалялися. Лиско сів на дорозі, не розуміючи, що трапилось. Мабуть, відчувши щось недобре, сумно заскімлив і потрюхав за своїм господарем, за Федьком.
Василько йшов на південь сонця, не оглядаючись, вимахував палицею, ніби міряв поле, і прислухався, чи не залопотять позаду Федькові ноги, чи не гукне він, щоб Василько зупинився, зачекав. Та не чути нічого, крім жайворонкового співу й шамотіння колосків пшениці. Ось уже треба спускатися в улоговину, а Федька все немає. Не витримав–таки Василько, оглянувсь. Далеко в степу майнуло щось чорне і зразу ж зникло, можливо, упав на землю з неба шуліка.
– І справді, повернувся, – все ще оглядаючись в обрій, думав Василько. – Отакий він...
І пошкодував Василько, що не покликав до себе Лиска. Собака напевно сопілки послухався б. А чи послухався б? Чи правду казав йому шпак? Сумнів закравсь у Василькову й без того засмучену душу; зневірившись у товаришеві, втрачав довір'я й до шпака.
Хлопець поквапне мацнув себе за пазуху, похапцем висмикнув сопілку й тремтливими руками підніс до уст.
– Усі птиці й звірі, що чуєте мене й не чуєте, а дізнаєтесь від інших птиць і звірів, – дуділа сопілка, – летіть до мене, біжіть до мене, Василя Дерези, родича Данилового, вашого повелителя. Нічого поганого з вами не трапиться, а я хочу подивитися на вас...
І ще не встиг Василько продудоніти ведіння свого, як просто до нього бігли навзаводи два зайці і, добігши до хлопцевих ніг, сіли на задні лапки. За зайцями, м'яко ступаючи, з'явилась лисиця. Зліталися куріпки, збігалися перепілки, падали на землю шуліки та кобці, бігли руді деркачі, бігли ховрашки, навіть і зінські щенята микалися в строкатому тваринному гурті.
А Василько вже й забув про свій сумнів, оглядав звірів та птахів, як дивиться добрий господар на виплекану ним худобу, а намилувавшися, знову задудів, сказавши повертатися до своїх домівок, до своїх милих їм куточків у цьому просторому степу.
І залопотіли лапи, зашелестіли трави, загойдалися ниви, зашуміли крила, і вже біля Василька лежала біля ніг його сама ковінька. Підняв він ковіньку й пішов собі. Добився він до якогось села, підійшов до першої ж крайньої хати, постукав ковінькою в вікно.
– Хазяйко, – гукнув він жінці, що показалась на стукіт. – Подайте сиротині, що ласка ваша, заради Христа...
6. Твоє щастя, моя гра
Довге літо, а ще довша дорога, що нею йшов Василько, і не скрізь лежала вона на південь сонця. Простягалася вона між полями й луками, горбами й вибалками, перетинала грузькі потоки й широководі річки, сполучала вона хутори й села з гомінкими містами, а з міст бігла до селищ та хуторів.