– Зайчики, мої братчики, друзі мої милі, біжіть зараз в ліси та діброви, в байраки та вибалки, в степи та поля, живіть, як вам хочеться, і бійтеся та стережіться людини, бо часом вона лихо коїть, сама не знаючи, навіщо, тож біжіть і до побачення...
І закурився за зайцями сніг, проводив Василько їх ласкавим поглядом, постояв, поки не зникли вони всі до одного, а тоді повернувся до себе в хату, ліг на піч і ще раз заснув спокійним сном. А за день чи за два люди в маєтку вже знали, що в кошарі ні одного зайця не залишилося, напевно повтікали, і заячий пастух тепер сидить та сумує, плакали його грошики, опинився, як баба з розбитими ночвами, то бо. воно й є, що розумний думкою не багатіє. Наймитам подобалося, що хлопцеві не доведеться одержати від пана купу дурних грошей, щойому треба буде злидарювати не менше, як злидарюють вони. Дивувало їх хіба те, що дід Данило ні трохи не переймався хлопцевим нещастям, ходить собі та загадково посміхається.
Довідався про цю радісну йому подію й Панько Гичка, і зразу ж пошкандибав до управителя.
– Нема ні одного! Як віником вимело! – засапавшися, вигукнув Гичка в конторі перед управителем.
– Привчайся, Гичко, розповідати спочатку, – повчально мовив Карло Францович.
– А це все зразу, і початок і кінець. З кошари всі зайці повтікали.
– Так, це гарна вістка, – сказав управитель і від задоволення обома долонями погладив своє черево. – А як же воно сталося?
– Як сталося – не знаю, бо там не був. Та то й байдуже. Головне, що вже не доведеться нам голови морочити з тими зайцями.
– Ти впевнений?
– Цілком!
– А я ні. Після того, що довелося зазнати біля чабанської хати мені, і після того, що трапилося там з тобою, легковажити не можна. То не випадки й не збіг обставин. За тим щось нам незрозуміле криється. Тож треба бути обачними.
– А на мою думку, Карле Францовичу, треба того заячого пастуха разом із його опікуном замкнути в чабанській хаті і вікна позабивати дошками, щоб не повтікали, і тримати їх під замком, аж поки приїде пан Номікосов. Тоді їх добре відшмагаємо батогами й проженемо звідси.
– Якщо це правда, що зайці розбіглися, – відповів запальному Гичці управитель, – то це дуже добре. І мені б хотілося, щоб слідком за ними побіг і їхній пастух. І якщо побачиш, що він залишає нас, то побажай йому щасливої дороги. Тож попереджаю тебе, Гичко, хлопця не чіпай, удавай, що нічого не сталося.
– А все ж, Карле Францовичу...
– Досить, Гичко. Поводься так, як я тобі наказую.
Трохи охоловши, Гичка вже був і радий, що управитель не погодився з ним, інакше знову довелося б мати справу із заячим пастухом, а тут ще й стара халепа не загоїлася.
Ні, обережність людині аж ніяк не шкодить.
14. Від весни до свята мученика Галактіона
Довга й дошкульна зима таки минула, пригріло сонце, розтав сніг, уквітчалися дерева й увесьденечки дзвеніли невидимі жайворонки. Почалися польові роботи, наймити ранком виїздили в поле орати, сіяти, потім уже й косити трави, полоти, а там і хліба дозріли, зайшли жнива, поверталися до маєтку люди пізно, стомлені, повечерявши, зразу ж лягали спати по закутках подвір'я, на возах, на траві, просто неба.
Про зимові пригоди із зайцями потроху забувалося, хіба інколи ще, як вискочить куций десь із– під ніг, то хтось жартома свисне вслід і скаже:
– Потяг на хвості п'ять карбованців.
Василько рідко коли ночував у чабанській хаті зникав часом і на тиждень, і на два, і дід Данило не раз турбувався, щоб хлопець, бува, знову не надумав податися до тих своїх теплих країв. Але Василько таки з'явився, обіпраний співчутливими руками, облатаний і викупаний, охоче розповідав дідові Данилові, де він бував, що чував і що довелося бачити. А бував він у багатьох селах і хуторах, що лежали за десять чи й п'ятнадцять верст від маєтку Номікосова, набув тамдрузів і приятелів серед місцевих хлопців, скрізь уже знали, що він, Тарас, чекає на пана із столиці, і, як пан з ним розплатиться, то він піде з дідом Данилом в Одес учитися. Про теплі краї Василько вже не каже нікому, а розповідає про Україну та її гетьманів, і люди слухають його й стверджують, що так воно й було, і так воно ще й буде, дай Боже, дожити до того щасливого часу.
Уже надходила й осінь, з польовими роботами покінчено, зайвих наймитів звільнено, залишилися ті, що потрібні в, господарстві на зиму. Дівчата вже чепурили покої панського будинку, готувалися до зустрічі гостей. Управитель часто їздив і до Єлисавету, і до Одеси, і до Миколаєва, іноді сам, іноді з Гичкою, із станції приходили хури напоїв, добірного харчу, солодощів і ласощів. Усі в маєтку метушилися, квапилися, мов на пожежі. Першими із сторонніх людей прибули музики, всі в довгих, але легких пальтах, укапе люхах, і в кожного в руках потертий футляр із струментом. А за музиками почали прибувати й гості.