– І ти певний, що все так станеться? – запитав дід Данило, томлений сумнівами.
– Так має бути! – упевнено відповів Василько.
– А як не пощастить тобі наскликати зайців?
– Цим не переймайтесь, діду Даниле.
– А як Гичка зустріне твоїх зайців і почне на них стріляти з рушниці?
– Собаки не дозволять, йому стрільнути.
– А як Гичка перешкодить мені випустити собак із псярні?
– Діду, я бачу, що вашим запитанням не буде кінця до самого світанку. Зробіть усе, як я прошу вас, тоді ніяких перешкод не виникне.
Дід Данило пообіцяв виконати сумлінно всі хлопцеві вказівки й пішов до маєтку.
Василько цієї ночі спати не лягав, боявся проспати, сидів біля вікна, поглядав на крайнебо, вичікував світанку. І зрештою простяглася над лісом сіра смуга, ясніла вона, поширювалась, меркли зорі й погасали, порожевіло небо, незабаром виткнеться з–за обрію й сонце. Василько підпалив у печі хмиз і крадькома зиркав на узлісся, хотів побачити між стовбурами дерев Гиччину постать з рушницею за плечима. Сьогодні Гичка запізнився, помітив його Василько вже, як сонце цілком повисло над лісом, мабуть, вилежувався чолов'яга, не квапився витоптувати стежки.
Ще вкинув Василько хмизу в піч, усунув туди й кусок пенька, довше тлітиме, більше йтиме з димаря диму й надаватиме Гичці віри, що хлопець у хаті. А Василько з протилежного від лісу боку хати виліз через вікно надвір, шаснув через горбок і пішов собі вибалком, куди хотів.
Докалатавши своє навколо маєтку, дід Данило також не відважився хоч трохи здрімнути, вештався по подвір'ї, никав з кутка в куток, ніби шукав учорашнього дня. А перед полуднем не відходив від воріт, навіщось тримав у руці калатало і раз–по–раз зазирав у щілини між дошками високого паркану. Старий непокоївся, хвилювався, йому здавалося, що хлопець бариться, коли б чогось з ним не сталося, а трапитись може що завгодно.
Та нічого з ним не сталося. Ішов його Тарас, вигравав на сопілку, а навколо хлопця і попереду, і по боках, і позаду зайці й зайці, не одна, а багато сотень, плигають, і спини їхні здаються хвилями розбурханого вітром ставка.
Дід Данило широко розчинив ворота, потім підтюпцем подався до псярні й повипускав з усіх переділків собак. Відгодовані й засиджені пси з гавкотом і вищанням кинулись були бігти, та, почувши сопілчаний голос, враз присмирніли, повільно йшли назустріч хлопцеві, привітно махаючи хвостами. А тим часом дід Данило був уже біля панського будинку, розгладив на грудях бороду, обсмикав на собі чумарку, зняв з голови шапку й переступив поріг. Тільки но зійшов він нагору й опинився в тій кімнаті, до роздягаються пани, як до старого звідкись підскочив Карло Францович.
– Даниле, а ти чого тут? Зразу ж тікай звідси! – гримнув управитель.
– Я до нашого пана в дуже важливій справі, – твердо й голосно відповів старий.
– Схаменися, Даниле! Хіба ж тепер можна до пана! Він саме сідає з гістьми снідати, – прошепотів управитель і своїм огрядним тілом заступив старому дорогу.
– Нічого з паном не станеться, як поснідає й пізніше, – відрубав старий, простягнув поперед себе руку й відсунув убік управителя, як сніп.
У великій залі, справді, панство вже всілося за столи. Дід Данило зразу ж побачив пана Номікосова, праворуч від нього сидів пан Протопопов, ліворуч пишна дама з білим, мов пух, волоссям і чорними бровами, а напроти біленьке дівча з пухкими червоними устами.
– Пробачте, пане, що потурбую вас, – звернувся дід Данило до пана Номікосова. – Прийшов день...
– А це що таке? – видивився на управителя пан Номікосов.
– Пробачте, Галактіоне Калістратовичу, – забелькотів управитель. – Старий збожеволів. Я зараз покличу людей, його зв'яжуть.
– Пане господарю, – не звертаючи уваги на управителеве патякання, казав дід Данило. – Минулого року ви найняли Тараса, щоб випас вам сто зайців, і за це пообіцяли заплатити йому п'ятсот карбованців. Тож прошу вас ласкаво, підійдіть до вікна, переконайтеся, що зайці ваші всі тут під хатою живі й здорові, заплатіть пастухові належні гроші, подякуйте йому за сумлінну працю та й сідайте споживати хліб–сіль.
У залі було так тихо, що кожне дідове слово чули всі гості. Посхоплювалися вони з крісел кинулись до вікон, і в кожного з уст зірвався вигук подиву. Підвелися й пан Номікосов та пан Протопопов, гості дали їм дорогу підійти до вікна, глянули вони в двір і задубіли. Серед двору стояв той самий, знайомий їм хлопчина. Тарас Третій, а біля нього й по всьому подвір'ї сиділи, плигали, вмивалися, обнюхувалися зайці, почувалися вони так, неначе збіглися сюди на якесь своє свято чи бенкет, а тут же серед зайців порозсідалися собаки й з цікавістю приглядалися до диких тваринок, що втратили почуття страху.