Я ще вчився в Москві, але переконувався, що марную час. Починалася сталінська доба з її індустріалізацією і нищенням "клясових ворогів".
Викладачі читали лекції обережно, сухо, боячись власної думки, ховалися за цитати авторитетів. Історія народів, культури, мистецтва, літератури розглядалисьпід аспектом прояву боротьби клясів.
Я таки не витримав, залишив інститут з третього курсу, щоб уже ніколи туди не повернутись.
А повернувся до Костянтинівни, знову почав працювати на скляному заводі – різав скло. Це був кінець 1929 року.
Але робітнича кар'єра моя швидко закінчилась. Іван Ле мусив поїхати на довгий час до Узбекистану, збирати матеріал до другого тому свого роману "Міжгір'я", Григорій Багнюк мав редагувати журнал "Забой" і керувати літературною організацією, а мою кандидатуру вони обрали на Баглюкового заступника.
І я погодився. Чотири роки ми з Баглюком провадили тяжку працю. Майже в кожному місті і багатьох селищах виникли гуртки "Забою", що складалися з молоді, яка цікавилась літературою. Ними треба було керувати, допомогати, доводилось комусь із нас двох завжди кудись їхати.
Наш двотижневий, на сорок вісім сторінок, ілюстрований журнал "Забой", що вже друкувався виключно українською мовою, мав наклад 32.000 примірників. А потім цей журнал перетворили на місячник "Літературний Донбас". Містили ми твори не лише своїх донбасівських письменників. До нас надсилали твори і столичні визначні письменники. Навіть М.Скрипник, тодішній нарком освіти, іноді вважав за потрібне свої статті друкувати не в Харкові, а в нашому журналі.
Літературному рухові, пов'язаному з українізацією Донбасу, я приділяю в цьому листі багато місця, бо віддав йому кілька років свого життя, і праця та вирішила мою долю.
А потім виникла повість "Розминовка". Вона друкувалась в "Забої" і харківському журналі "Гарт". Друга частина цієї повісті друкувалася в журналі "Літературний Донбас", а обидві разом склали книжку "Пугачовська рудня". Цю книжку видало 1933 року Державне видавництво України у Харкові. Але на книжковий ринок вона не потрапила, була конфіскована в зв'язку з розгромом літературного руху Донбасу. тоді ж конфісковано і книжку Григорія Багнюка, яка щойно вийшла друком. На жаль, назву її не пам'ятаю.
На кінець 1933 року, чи початок 1934 року, у нас в Донбасі мав відбутися з'їзд письменників. Але ні мені, ні Баглюкові, ні комусь іншому з українських письменників бути на ньому не довелось. Кружляли чутки, що Москва проектує формальне приєднанняДонбасу до Росії, а тому можна сподіватись репресій проти всього, що українське.
І цей сподіваний наступ почався з того, що одного дня ГПУ закрило полотнищами машини, на яких друкувався "Літературний Донбас", присвячений з’їздові, поставило біля машин озброєну охорону, а вже вночі почались арешти. Арештовано лише кілька душ, в тому числі Баглюка і мене. А решту письменників узяли під догляд. Звичайно, хто мав можливість, то повтікали.
І в такий спосіб, позбувшися українців, купкаросіян-письменників (П. Беспощадний, П.Сєвєров, П. Чебалін) захопила журнал у свої руки, зрусифікувала його, назвавши вже по-російському "Литературный Донбасс", і видають вони його до цього часу.
За чудо можна вважати, що змогли пережити те лихоліття і згодом працювати в літературі КостьГерасименко, М. Упеник, М. Рудь, М. Ткач, а може, й ще хтось із донбасівців.
А кільканадцять душ талановитих людей у розквіті творчих сил зникли, як і не було їх. Баглюка заслано на Воркуту і там його розстріляно в березні 1938 року. Микола Соболенко гибів теж на далекій півночі. Загинув і чудесний майстер вірша Василь Іванін – Краматорський, не чути вже Ф. Ковалевського, Юліяна Западинського, Івана Ткаченка. Оце недавно київська "Літературна Україна" повідомила, що реабілітовано посмертно нашого донбасівця – грека за походженням – Г.Костоправа. Але та реабілітація рівнозначна черговій копромітації імен, до яких люди ставляться з пошаною. Я був би засмучений, якби дізнався, що реабілітовано Григорія Баглюка.
Мені після в’язниці довелось їздити, змінювати міста й республіки, щоб знову не опинитись у державних лабетах. У Ставрополі, на північному Кавказі, я ходив із скринею по вулицях, як скляр, вставляв шиби, на Каспійському морі два роки ловив рибу для дагестанського рибтресту, у Слов’янську працював вантажником.