Якусь хвилю вона постояла в коридорі. Очі в неї затуманилися. Чаю вона принесла, а що ще зробити на втіху тітки, не знала.
Треба не забути залишити записку.
Вона дістала записку з кишені й, увійшовши в спальню, поклала її на туалетний столик так, щоб тітка Еліс одразу побачила її, як тільки відчинить двері.
«Люба тітонько Еліс!
Пробачте, що я пішла з дому, не попередивши вас, але тепер, коли ви дізналися про те, що я наробила, ви самі не захочете, щоб я залишалась у вас.
P. S. Поцілуйте за мене дідуся і подякуйте йому за все від мене.
P. P. S. Все, що я наговорила про вас, неправда».
Цей лист вона писала вчора ввечері й довго обдумувала кожне слово, намагаючись якомога точніше висловити свої думки. А тепер, перечитуючи його знову, вона відчула, як сльози навертаються на очі й пощипує в носі. Вона шморгнула носом й так притисла суглоби пальців до повік, що аж іскри посипалися з очей. Їй хотілося лягти на ліжко й завити.
Та замість цього вона ще раз шморгнула носом, окинула поглядом кімнату й вийшла, тихо зачинивши за собою двері.
— Я втекла з дому, — сказала вона Саймону.
Відповіді не було. Саймон стояв на голові біля стінигрота й лічив:
— Сто шістдесят вісім, сто шістдесят дев’ять, сто сімдесят…
— Саймоне!
— Сто сімдесят три, сто сімдесят чотири…
— Послухай, Саймоне…
Він став на ноги, червоний, роздратований.
— Тільки-но я зосередився, а ти все зіпсувала, — дорікнув він. — Ти повинна була дочекатися, поки я полічу до п’ятисот. Інакше це не вправи.
— Які вправи?
— За системою йогів. Щоб не червоніти й не заїкатися. Я виписав спеціальну книжку. Передовсім слід навчитися зосереджуватися й правильно дихати. Перша вправа — стояти на голові й лічити. Що означають твої слова: «Я втекла з дому?»
— Отже, ти не зосередився? — зневажливо запитала вона. — Коли чув, що я сказала.
— Замовкни!
Він одвернувся від неї і підбив ногою камінець. Його потилиця побагровіла. Саймон підняв камінець, підійшов до виходу з грота й шпурнув його в озеро. Камінець сім разів підстрибнув, налякавши болотяну куріпку, й та злетіла над водою, перебираючи у повітрі червоними лапами.
— Ти хочеш сказати, що житимеш тут?
— Атож.
— Що сталося? Чому ти змінила свою думку?
У неї пересохло в горлі й вона ковтнула слину.
— Учора я про дещо дізналася. Твоя тітка працює у нас. Прибиральницею.
— Я знаю. Світ тісний. — Саймон шпурнув другий камінець, але він підстрибнув над водою лише двічі. — Хай йому біс! — буркнув Саймон.
— Що ти сказав?
— Я сказав, що знаю. Частіше мий вуха, коли погано чуєш. — Його власні вуха густо почервоніли, й він додав удавано байдужим тоном: — Увечері, напередодні нашого приїзду сюди, тітка була в нас і розказала, що до її хазяйки приїхала племінниця на ім’я Мері. Їй дванадцятий рік. Я задав їй кілька запитань. Не дуже багато, просто щоб пересвідчитися.
— Уявляю, що вона про мене наговорила.
— Авжеж, — усміхнувся Саймон, та, перехопивши її погляд, одразу став серйозний.
— Чому ж ти мені не сказав? — сердито запитала вона.
— Я вважав, що так буде краще, — Він набрав пригорщу гравію і шпурнув його в озеро. — По-перше, ти могла подумати, що я намагаюсь тебе викрити.
— Он що, — принижено сказала Мері. — Авжеж, я розумію.
— А я і не збирався тебе викривати, — вів далі Саймон. — Вона зайшла до нас випадково. І я жодним словом не обмовився, що знаю тебе.
— А тепер вона знає. Я зустріла її на пошті разом з Поллі-Анною. Це було жахливо.
На згадку про цю жахливу зустріч вона відчула себе так, ніби на неї наринула морська хвиля. Їй навіть здалося, що вона ось-ось потоне під нею. Мері сіла, прихилившись до стіни гроту, й уткнула обличчя в долоні. Сльози текли крізь пальці.
— Вони сказали їй, що я сирота, що я голодую, а тепер вона передасть усе це тітці Еліс і… і… О, краще б я вмерла!
Вона чула, як під ногами в Саймона шурхотить гравій. Потім шурхіт припинився, тільки долинав плюскіт води в гроті. Він пішов, залишивши її саму.
А Мері все плакала й плакала і не могла зупинитися. Ніби десь усередині в неї прорвалася гребля і потік води ринув крізь очі, ніс і литиметься доти, поки виллється до решти. Її руки стали вогкі, немов губки, що увібрали в себе воду, а голова, здавалося, набубнявіла й збільшилася вдвічі.
— Мері! — сказав Саймон. Він намагався відірвати її руки від обличчя. Вона відвернулася й сказала крізь сльози:
— Облиш мене!
Він намагався посадити їй на коліна живий пухнастий клубок.
— Ноакс!
Вона схопила кота й притулилась до нього обличчям. Але той почав відчайдушно вириватися з рук, дряпатися, й Мері змушена була його відпустити.
— Усі мене ненавидять. Навіть Ноакс.
— Це тільки тому, що я його впіймав, — сказав Саймон. — Адже ти знаєш, що він не любить, коли його ловлять і беруть на руки. — Він помовчав. — Мені піти?
— Так, — сказала Мері й осіклась. — Тобто ні.
Саймон насупився і присів навпочіпки поряд неї. Вони обоє мовчали. За хвилю Ноакс сам підійшов до Мері й потерся об її ногу.
Вона не чіпала його, а він терся об неї і муркотів.
— Він так робить, тільки коли з тобою. Будь ласка, Мері, перестань плакати.
— Я вже не плачу. Я тільки трохи розкисла. Розкисла і розм’якла, як гумова грілка, коли з неї виллють гарячу воду.
— Це тому, що плакала. Після сліз завжди так.
— Я рідко плачу. А якщо по правді, то не плачу ніколи.
— Нема чим пишатися. Всі люди плачуть. — Саймон шпурнув камінець у протилежну стіну грота. Камінець дзвякнув об кришталики і впав в озеро. — А чому ти повинна бути не така, як усі люди?
— Я не хочу, аби вони бачили, що мені погано. А коли плачеш, одразу видно.
— Хто це — вони?
Мері не відповіла.
— Ти маєш на увазі тітку й дідуся?
Мері похитала головою. Шлунок у неї немов зав’язало у вузол. Вона несподівано вибухнула:
— А якби твої батьки були постійно у від’їздах, ти хотів би, щоб хтось бачив, як тобі від цього погано?
— А тобі погано? — Він почервонів. — Пробач. Мені тітка розказала. Але я не хочу лізти не в свої справи.
— Все гаразд. — Мері на хвилю задумалась. — Ні, мені не погано, — здивовано призналась вона. — Раніше було погано, а тепер ні. — Вона відчула полегкість на душі, немов вузол усередині в неї несподівано розв’язався. — Тепер усе зовсім інакше. Я не знаю навіть чому. Відтоді, як з’явився Крішна й ми опинилися на острові. А куди він подівся? Я його не бачила з самого ранку.
— Горіхи збирає, — відповів Саймон. — Цей хлопець тільки й думає, як би напхати своє черево.
Крішні так і не вдалося назбирати багато горіхів. Він наповнив всього один невеличкий казанок і тепер сидів біля нього, підібгавши до грудей коліна.
— Мене нудить, — поскаржився він.
У нього був хворобливий вигляд. Обличчя набуло землистого кольору.
— Вчора ввечері ти з’їв надто багато сардин, — сказав Саймон. — Я тебе попереджав.
— Мені холодно, — знову поскаржився Крішна.
— Не може бути. Щоправда, погода трохи змінилася, але зараз не холодно. Просто сонце сховалося за хмари. Побігай, зігрієшся.
— Я нездужаю.
Він здавався маленьким і нещасним. Мері присіла біля нього.
— Я принесла тобі фуфайку і гарні вовняні светри. Вдягнися, тобі одразу стане краще.
Та навіть у застебнутому на всі гудзики светрі і теплій фуфайці він не переставав тремтіти від холоду.
Усе це просто дивувало, бо хоч сонця і не видно було, повітря помітно потепліло. Небо заволокло темними пухнастими хмарами, що спускалися аж до верхівок дерев і, здавалося, не лише сховали сонце, а й заглушили всі звуки. Замовкли птахи, і коли якась дика качка злетіла з озера, то діти аж здригнулися — так голосно лопотіла вона крильми. Птаха залишила за собою на воді кола, та вони невдовзі зникли, й коричневе озеро знову застигло в нерухомості. Його непрозоре плесо не віддзеркалювало нічого. Змінилося навіть саме повітря. Воно було так напоєне вологою, таке вогке й густе, що здавалося, його можна було черпати ложкою. На обличчях у дітей проступив піт і вже не просихав.