Выбрать главу

Мері дивилася собі під ноги.

— Я не знаю, — сказала вона.

— Що не знаєш, рідна моя? — перепитала мама.

Чомусь її власні ноги здались для неї незнайомими. Ніби вони належали комусь іншому. І голос також був немов чужий.

— Я просто не знаю.

— Щоправда, ми поки не знайшли підходящої квартири, — сказала мама. — На це потрібен час.

На Мері немов накотилася нова хвиля почуттів: на душі в неї одразу стало легше. Отже, вони не збираються забирати її! Принаймні, зараз.

— Може б, ти їхала з нами й допомогла нам шукати? Якщо, звичайно, в тебе є бажання.

Мері глянула на неї. Вона всміхалася своєю лагідною, приємною усмішкою, але ця усмішка здавалася Мері завченою, ніби мама позувала для фотографа.

«Вона тільки намагається бути доброю!» — подумала Мері.

На якусь мить вона відчула, як до горла підкочується клубок, і їй захотілося вибігти геть із кімнати, втекти з дому. Тоді вона глянула на тітку Еліс і згадала, як та сказала там, у чагарнику: «Не годиться утікати», і зрозуміла, що тітка мала рацію: хоч би як швидко, як далеко вона втекла, нічого не зміниться. І мама, і Джеф, і дідусь, і тітка Еліс сидітимуть тут і чекатимуть на її відповідь.

— Хочеш приїхати, рідна?

І брехати також не годиться.

— Якщо ти не заперечуєш, я залишусь у дідуся й тітки Еліс, — сказала Мері, втупившись в червоний, з бляклими квітами килим.

Хтось у цій кімнаті глибоко зітхнув.

Мері підвела очі. Мама все ще лагідно всміхалася, але тепер її усмішка здавалася природнішою.

— Звичайно, я не заперечую, рідна, — сказала вона, і Мері зрозуміла, що мама каже правду. — Але перш за все треба спитати дідуся. І тітку Еліс, звичайно.

Мері глянула на них.

— Ми раді, що вона живе в нас, — сказав дідусь і шморгнув носом.

— Ми її полюбили. — Тітка Еліс засміялася своїм дзвінким, пронизливим сміхом, який колись здавався Мері таким дурнуватим. — Між нами кажучи! — додала вона.

А потім усі вони пішли обідати у великий готель, що стояв на набережній. Вони замовили креветки, смажену курку з горошком та хрусткими шматочками бекону і лимонне морозиво. Їли, розмовляли й так захопилися розмовами, що тітка Еліс і Мері на п’ять хвилин запізнилися в лікарню.

Саймон уже був там, біля Крішни. Крішна сидів у ліжку в пурпурній піжамі з вишитим червоним драконом на нагрудній кишені.

— Піжаму приніс мій дядько, — пояснив він. — І виноград, і книжки. Сьогодні він знову прийде, бо вранці мені вже зняли шви.

— Боляче було? — запитала Мері.

— Страшенно! — Крішна повалився на подушки й так закотив очі, що залишилися самі білки. — Троє лікарів тримали мене, а четвертий прийшов з великим гострим ножем…

— Брехун! — сказав Саймон і відщипнув собі виноградину.

— Я тільки хотів розказати Мері що-небудь цікаве. Вона любить різні вигадки. — Крішна захихотів і глянув на Мері. — Просто було лоскітно, от і все. Хочеш побачити мої вирізки?

— Що?

— Вирізки, — гордо повторив Крішна. — З газет. Про мене. Дядько приніс.

Він дістав з тумбочки конверт і витрусив з нього газетні вирізки на ліжко. Деякі з них вміщували тільки один абзац, набраний дрібним шрифтом, а на двох були фотографії: на одній була зображена Мері, на другій — Саймон, а над ним заголовок: «Син поліцейського приходить на допомогу».

— Твій батько дуже розсердився? — запитала Мері.

— Менш, ніж я сподівався, — відповів Саймон і взяв ще одну винограднику. — До нього приходив містер Патель.

Мері покосилася на Крішну, який у цю мить захоплено демонстрував вирізки тітці Еліс, і пошепки запитала:

— А він був сердитий?

Вона боялася зустрічі з дядьком Крішни. Що не кажи, а вони викрали племінника…

Саймон похитав головою.

— Ні, я не помітив. — Він виплюнув виноградну кісточку в долоню і зніяковіло глянув на Мері. — Я помилився.

— В чому?

— Взагалі. У тому, наприклад, де він живе… — Саймон почервонів, потім усміхнувся, — Але щодо «кадил-лака» я мав рацію. Немає в нього «кадиллака». — Він переможно глянув на Мері й простягнув руку до винограду. — Є тільки «ролс-ройс», — додав він.

— Про що ви шепочетеся? — запитав Крішна й одразу вигукнув: — А ось і мій дядько!

Мері озирнулася До палати увійшов смуглявий, високий на зріст чоловік з вузьким, як у Крішни обличчям. Він поцілував Крішну, привітався за руку з тіткою Еліс та Саймоном, затим простягнув долоню Мері.

— Це і є твій другий хоробрий друг? — запитав він.

— Її звати Мері, — сказав Крішна. — Вона вміє робити різні жахливі гримаси.

Дядько Патель усміхнувся до неї.

— Я дякую тобі за турботу про мого племінника, йому пощастило, що він потрапив у такі добрі руки.

Мері була дуже задоволена і страшенно зніяковіла.

— Зроби яку-небудь міну, Мері, — запропонував Крішна. — Покажи, наприклад, обличчя божевільного.

Мері похитала головою.

— Прошу тебе! — благав Крішна.

— Тут не можу.

— Це ж не церква, — сказала тітка Еліс.

Мері подумалось, що всі вони дивляться на неї так, ніби вона чинить підлість, відмовляючи Крішні в його бажанні, й вона постаралася на славу. Тітка Еліс, здригнувшись, закрила руками очі, а Крішна, розреготавшись, схопився за живіт і простогнав:

— Досить! Перестань! У мене від сміху болить шрам.

В очах у нього виступили сльози, і дядько взяв його за руку.

— Ти сам просив. — Мері відчула, що вона опинилася в незручному становищі. Вона сердито глянула на тітку, але та всміхнулася й підморгнула їй.

— Нам час уже йти, голубонько, — сказала тітка Еліс. — Крішні шкідливо так збуджуватися.

Крішна почав підстрибувати в ліжку.

— Залишайтесь. Я хочу, щоб ви всі залишилися.

— Тихо, тихо, моє ягнятко, — суворо сказала тітка, немов вирішила, що Крішна надто довго вередує.

Тоді він ліг і почав дивитися на неї своїми очима-сливками.

— Але ж ми ще й не поговорили як слід. Про острів! Ти вже їздив туди, Саймоне?

— Я збираюсь на острів сьогодні. Хочу забрати всі свої речі.

— І я хочу з тобою, — заявив Крішна. — Так нечесно.

Дядько Патель усміхнувся.

— Ще встигнеш, коли одужаєш. Сьогодні вранці мене повідомили, що тобі дозволять жити в мене, поки приїдуть твої батьки. Гадаю, що вони не забаряться. — Він глянув на тітку Еліс. — Справа Крішни викликала до себе неабияку цікавість. І допомогли цьому, як мені здається, наші юні друзі. Розголос у пресі пішов на користь. І також той факт, що вони його сховали. Виявляється, що чим довше іммігрант перебуває в країні не будучи спійманим, тим більше в нього шансів одержати право на проживання.

Мері глянула на Крішну, щоб пересвідчитися, чи цінує він усе те, що вони для нього зробили, але він, здавалося, не слухав дядька, а тільки чекав, поки той закінчить говорити. І от коли дядько Патель замовк, Крішна схопив тітку Еліс за руку й випалив:

— Я ось про що думаю. Саймонів дядько перевозив мене на човні. Де він його взяв? За весь час, скільки ми там жили, ми жодного разу не бачили човна. І людей також там не бачили.

— А хіба ти ніколи не заходив за міст, моє ягнятко? — запитала тітка Еліс.

Вона подивилася на Саймона, таємниче всміхнулася і, нахилившись до Крішни, стала нашіптувати йому щось на вухо.

— Що вона мала на увазі? Чому не розказала мені? — запитала Мері, коли вони дісталися острова.

— Мабуть, подумала, що мені самому захочеться показати тобі.

Саймон зітхнув. Відтоді, як вони вийшли з лікарні, він уперто мовчав, але хоч Мері одразу це помітила, його мовчання її не дуже тривожило. Вона й сама переважно мовчала, думаючи про щось своє.

Коли Саймон повів її далі довкола озера, вона сказала:

— Ти чув, що сказав дядько Патель? Про іммігрантів, яким дозволяють жити в Англії, якщо їх одразу не спіймають? Знаєш, ми могли б усе це повторити знову Могли б зустріти на березі іммігрантів, які припливуть морем, відвести їх на острів, сховати там і годувати…