— Але ж ми дивилися і приглянули тебе, — сказала одна.
— Ми наглянули тебе, — сказала друга.
— Не «приглянули» і не «наглянули», а бачили. Треба казати: «Ми тебе бачили», — нетерпляче поправила їх Мері. В неї не було ні братів, ні сестер, через те вона забула, як нелегко малюкам правильно добирати слова. Потім вона збагнула, що в даному разі граматика не має значення, і поквапливо пояснила: — Нічого ви не бачили, тому що і бачити не було чого. Я лишень купила паличку цукрової вати і дві шоколадки, а тепер ось бачите, я впустила паличку на землю, і вата зіпсувалася, бо ви мене налякали. — Вона вдала, що вкрай засмучена цим, наступила на паличку ногою і втерла її в рінь. — Дивіться! Зовсім сплющилася і вся брудна!
В обох дівчаток був такий нещасний вигляд, — зустрівшись з нею поглядами, вони винувато відвели очі, — що Мері стало їх шкода.
— Не журіться! — Мері всміхнулася, щоб підбадьорити їх. — Адже ви не навмисне це зробили, правда ж?
Але їхні обличчя все ще залишалися сумними.
— У мене в кишені є м’ятний цукерок, — сказала одна дівчинка. — Він трохи розтанув, але можеш взяти, якщо хочеш.
— Поллі не любить м’ятних цукерків. А я свій з’їла, — додала друга.
— Тоді я схожа на Поллі, — сказала Мері. — Я також не люблю м’ятних цукерків. Знаєте що? Якщо ви спуститеся сюди, я дам вам шоколадку.
Тільки-но вони спустяться вниз, одразу зникнуть з поля зору того, хто доглядає за ними. Вона дасть їм шоколадку і втече. Ніжки в них короткі, а кам’яні сходи круті: поки вони виберуться назад па набережну, вона вже буде далеко.
Вони захитали головами.
— Ні, ми одягли чисті шорти і йдемо до зубного лікаря.
Мері знов заусміхалася. Сердитися тут не можна ні в якому разі. І вона сказала якомога лагідніше:
— А ви шорти не замастите, якщо будете обережні. До того ж лікар дивитиметься на ваші зуби, а не на шорти.
Вони знов засміялися, потім перезирнулись.
— Спускайтесь, — квапила їх Мері. — Я не збираюся чекати вас цілий день.
Вона дістала з кишені шоколадку й, не дивлячись на них, почала здирати золотисту обгортку. Мері чула, як вони пошепталися й, топаючи сандаликами, побігли до сходинок. Спускалися вони дуже повільно, одна за одною, по черзі ступаючи на кожну сходинку. Мері аж нудило й трусило, ніби вона сама збиралася до зубного лікаря. Якби ще з’їла шоколадку, подумала вона, то, мабуть, її знудило б.
Спотикаючись, вони бігли до неї пляжем, а очі їхні сяяли надією. Мері зідрала обгортку з другої плитки й сказала:
— Бачите, обом дісталось по одній. От вам пощастило!
Дві пухких ручки рвучко простяглись до неї. Цікаво, хто з них Поллі і як їх розрізняє їхня мама?
— Оце тобі, Поллі, — навздогад сказала Мері, але, як з’ясувалося, помилилась.
— Я не Поллі, — засміялася дівчинка, напхавши повен рот шоколаду. — Я Аннабел. Скорочено Анні. Люди завжди нас плутають.
— Через це іноді так смішно буває в школі, — додала Поллі.
Вони знову перезирнулися, ротики в обох вимащені шоколадом, він аж стікає з кутиків уст.
— Я одного разу подула в молоко, полетіли бризки, а Поллі за це поставили в куток, — сказала Анні.
— А тоді вчителька зрозуміла, що помилилася, і дала мені лимонного цукерка, — засміялася Поллі.
Мері подумала, що вони славні дівчатка з кумедними круглими личками, носиками-гудзиками і хрипкуватими голосами.
— Їж обережно, Поллі, а то замастиш свою сорочечку — застерегла вона.
Поллі глянула вниз, і з її підборіддя одразу зробилося кілька підборідь.
— Ох Поллі, Поллі, яка ти замазура, — так кумедно сказала вона, що Мері аж розсміялась.
Точніше, вона тільки почала сміятись. Та за мить Мері урвала свій сміх і вклякла на місці з відкритим ротом — згори долинав голос:
— Полліанно, Полліанно…
Кликали неначе тільки одну з них.
— Я повинна йти… — прошепотіла Мері, але не встигла вона ступити й кроку, як на сходах з’явився якийсь хлопець.
— Поліанно! — Він уже спустився сходами і йшов пляжем. Важка сумка нахиляла його вбік і била по ногах. — Я ж сказав, щоб ви не йшли на пляж. А що ви їсте? — Він говорив як дорослий, хоча був, як здалося Мері, не набагато старший за неї. Хіба що трохи вищий та худіший, зі стурбованим ластатим обличчям і рудим волоссям.
— Шоколад! — грізним голосом вигукнув він.
— Це вона нам дала, — сказала Поллі.
Він поставив сумку на землю і потер об штани руки.
— Ви не повинні брати нічого солодкого від чужих людей! Скільки разів вам мама говорила про це?! — Він глянув на Мері й тим самим тоном дорослого, але вже винувато додав: — Пробачте, будь ласка, що вони потурбували вас.
— Це не її шоколад, вона вкрала його, — сказала одна з двійнят. Яка саме з них, Мері не зрозуміла, тому що голоси в них були зовсім однакові, і вона дивилася не на них, а на хлопця, який почав червоніти. Барва сорому залила спочатку шию від комірця відкритої голубої сорочки, потім перейшла на обличчя, й воно стало майже такого кольору, як і його волосся.
— Це брехня! — Мері аж затремтіла і, щоб зберегти рівновагу, притислася спиною до стіни.
— Полліанно! — сказав хлопець, і двійнята подивилися на нього широко розплющеними невинними очима.
— Ми наглянули її, Саймоне, — пояснила Аннабел. — Ми бачили, як вона купила паличку цукрової вати, а коли продавець відвернувся, схопила шоколадки.
— Я заплатила за них, ви, малі брехухи!
І хоча в ці слова Мері вдалося вкласти всю свою зневагу, їй ураз захотілося, щоб стіна розверзлась, а вона сама провалилася в тріщину. От якби вона знала чарівне слово, яке зробило б її невидимою! В казках, що їх вона читала, коли була маленька, таке завжди траплялося у безвихідному становищі, і хоча тепер Мері не читала тих казок, вважаючи, що всілякі чудеса і чари — просто нісенітниця, вона все-таки провела пальцями по слизькій стіні, сподіваючись знайти яку-небудь кнопку чи ручку.
Але нічого такого не сталося. Вона все ще стояла на одному місці, угорі над нею було сіре небо, а під ногами слизька рінь, а двійнята і цей зніяковілий хлопець не зводили з неї очей.
— Так не можна говорити, — дорікнув їй хлопець. Обличчя його все ще горіло рум’янцем, — Вони ніколи не обдурюють. Хоч і маленькі, але завжди кажуть правду.
— Брехня гірша за крадіжку, — самовдоволено вставила Поллі і, дожувавши свій шоколад, витерла руки об сорочечку.
— Поглянь, що ти наробила! — вигукнула Мері, сподіваючись відвернути від себе увагу хлопця. Адже він, мабуть, повинен був стежити за Поллі й Аннабел, щоб вони не позабруднювалися. Та її надія не збулася. Хлопець тільки краєчком ока глянув на Поллі й сказав, що нічого вже не поробиш, це, мовляв, не біда, шоколад легко від переться, то не мазут.
Затим він повернувся до Мері. У нього були блакитно-сірі з брунатними цяточками очі, схожі на камінчики.
Мері завжди звертала увагу на очі. З виразу очей вона часто здогадувалася, про що людина думає, а це іноді відрізнялося від того, що вона каже.
Але хлопцеві очі тільки спантеличили її. У них відбилося замішання і, хоч як це дивно, жалість. Мері не могла зрозуміти, чому він жаліє її.
— Ти була голодна? — запитав хлопець.
Запитання було таке несподіване, що вона одразу не змогла відповісти.
Хлопець знову почервонів:
— Я тільки подумав… може, й справді ти була голодна?
— Будь ласка, Саймоне, — схопила його за рукав Аннабел, — влаштуймо над нею суд. Ми повинні судити її.
— Будь ласка, Саймоне! — почала підстрибувати Поллі. — Я буду свідком, а вона підсудною.
— І я хочу бути свідком, — сказала Аннабел. — Я ще ніколи в житті не була свідком. Це несправедливо.
Мері втупилася в них.
— У себе вдома, коли хтось із них нашкодить, ми іноді влаштовуємо суд… — сказав Саймон.