Їй здавалося, ніби вона у повстанському схроні. Ніби не Маркіян вводить пальця до її тіла, а вояк УПА вставляє автомата до віконця.
Маркіян рухав рукою - туди-сюди. Наче то бандерівська рушниця!
О, яка це насолода! Ще... Ще!! Не зупиняйся!!.......
Маркіян діяв язиком. Хвеська обіняла його ногами. Та й не відпускала.
Так.... Так....
Так!!!.................
Вона кінчила і лягла на стіл. Потім сіла. Наче спросоня...
Раптом побачила притень Маркіяна.
Прутень напружився - аж страх!
"Бідненький, - подумала Хвеська. - Так чекав на мене..."
Вона стала на коліна, взяла прутня у руку. Провела ним по обличчу. Тоді стягнула шкірку і поцілувала.
Маркіян застогнав.
Хвеська взяла ініціативу.
Тепер він був у її власті. Прутень, тобто. Та й Маркіян.
О, як він трясеться від насолоди! Як тішиться!
А Хвеська, наче деригентка, оволоділа паличкою. Спревжнісенька хазяйка ансамблю!
Кожен рух виклика вдячний стогін.
Ще трошки... Ще...
Маркіян застогнав сильніше, та й... розслабився.
Гарячий потік вдарив у горло. Хвеська проковтнула. Потім припала обличчям до козацького живота, похлопала по попі.
– Я голодний, - сказав Маркіян. - Їсти хочу.
– Ото й добре! - сказала Хвеська.
Картопля добряче ж таки просмажилася та й чекала - хто ж її з'їсть.
(c) Олександра Шелковенко, Українська патріотка
8 лютого 2010
Національний цикл 1. Жаби (Оповідання-застереження)
Марта Бондар прийняла замовлення на кінґ-чісбургер та порцію смаженої картоплі і повісила трубку. Клієнт мав підійти за 15 хвилин. Марта передала замовлення на кухню і повернулася до прилавку.
Клієнтів поки що не було. Але то нічого - увечері, мабуть, набіжуть. А покищо можна трохи ся розслабити.
Їхній ДакДональдс знаходився у самому центі містечка, напроти залізничного вокзалу. Модерна двоповерхова будівля з'явилася три роки тому. У ДакДональдсі завжди було гарно, чисто - навіть у туалетах, де, до речі, завжди було мило та гаряча вода, не кажучи вже за папір. А вікна у ДакДональдсі були великі, прозорі - без жодного натяку на пилюку. А їжа... завжди смачна, та й пахне так привабливо. Та й хай там хто хоче каже, що вона "нездорова" чи "штучна". Хай кажуть. Вона, Марта, знає, де правда. Та й усі знають, хто хоча б раз тут їв!
Вона, Марта, була така горда, що тут працює. Спочатку її не хотіли брати, але вона перейшла всі конкурси, склала іспити на Ай-Ку, та ще й тест з англійської! То як хочеш, то пройдеш. У тому й є ріжниця поміж сильним та слабким: сильний знає, що хоче, та й йде до того.
Тепер Марта - офіціантка. Окрім зарплатні, в неї ще гарна робоча форма, та знижки на всі дакдональдсівські страви!
Клієнт ще не з'явився. То не є біда - думала Марта - адже клієнт завжди має рацію. Наша головна задача - задовольнити його, зробити щасливим... щоб він ще приходив до нас, ще купував!
Замість "телефонного" клієнта з'явився вуйко Орест, пенсіонер і громадський діяч. Коблюченко Орест Миколайович був членом крайового проводу Конгресу Українських Націоналістів. До ДакДональдсу він заходив з патріотичних міркувань.
– Встидайся, Мартусю! - почав від прямо від порогу. - Не гідно Українській дівці такей-то робити. То є чужинське!
Він мав на увазі її роботу.
– Але ж ДакДональдс несе людям світло і радість! То є добробут мого краю, та й навіть усієї нашої України! - заперечила Марта.
– То є ганьба ганебна! - не погодився вуйко Орест. - Ото є наруга над тіньми забутих предків, над голосом козацького роду і крові! То дівка не мусить працювати на чужинця, продавати Українцям несвою їжу! Згадай хоча б нашого національного пророка, славетного Кобзаря!..
– І чужому си навчайте і свого не си цурайте! - миттєво відповіла Марта.
– Ой, тєжко є з вами, з молодими! Вивчили вас на свою голову, а козацького духу не дали! То й полетіли ви на американське, як оті мухи! Добре що вже хоч не на московське!
– А ви сідайте, вуйко Оресту, поїште! - запросила Марта. - Я для вас сьогодні промоушн зроблю - все буде задурна! Хоч біг-гембургер, хоч чікен-селед... Ви тільки їште!
– Тьху! - образився вуйко Орест. - Та я отуво й до рота не візьму! Та я...
Грім перервав його розмову. Раптом, зовсім неочікуваний, не вулиці розпочався дощ. Та не просто літній веселий дощик, а справжнісенька злива!
– Знаєте що, вуйко Оресте, - лагідно сказала Марта. - Чекайте вже тут. Не хочете, не їште, але хоч під дощем не мокніть.
– Та, видко ж, доведеться... - погодився той. - А де ж в вас тут, дівко, туалет.
– Чоловічий - ось там, - охоче вказала Марта. Клієнт - завжди поперед усе, навіть коли він дифікулт.
Дощ не переставав. Вуйко Орест вже повернувся з туалету. Сидячи біля вікна, він читав газету "Національний шлях", що він її дістав з кишені. Марта ледь вмовила його взяти безкоштовну каву.
Двері відчинилися, і до ДакДональдса увійшов молодий хлоп з новеньким ровером.
– То це ви замовляли кінґ-чізбургер? - зраділа була Марта.
– Ні, не я, - сказав хлопець. Вода текла з нього на підлогу. - Я ото, тільки від дощу хочу сховатися.
– То ласкаво просимо! Хочете щось?
– То не відмовлюся. Дайте, будь ласка, дабл-біф, стравбері-кейк та смол-коук. Шчо ж ще?... - він задумався.
– А ви, видко, зі Львова, - здогадалася Марта. - Бо ви кажете "шчо" замість "шо".
– То правду ви кажете. Я, взагалі, сам по собі, студент. Але ж тепер на вакаціях, тому подорожую містами і селами рідного краю.
– А де ж ви си вчите? - спитала Марта.
– В Університеті лісової промисловості, - гордо відповів студент.
Аж тоді підійшов замовник.
– Вибачте, - сказав він. - Я знаю, що запізнився. Але ж машина зламалася, а тут ще й дощ...
– То нічого, - запевнила Марта. - А де ж машину залишили?
– Та у полі... Я ж тоді до вас дзвонив з мобільника. А як подзвонив, так вона й зламалася. Ну я, спершу, думав відрехтувати. А тут ще оцей дощ. Та й в мобільника сіли батарейки... То й я пішов вже пішки - точніше, побіг.
Був він років сорока, виглядав молодо та підтягнуто. Марта, навіть, замилувалася. На чоловікові були білі шорти та футболка із написом "Києво-Могилянська Академія".
– Перепрошую, пан є з Могилянки? - спитав студент.
– Саме так, мій юний друже. Професор Києво-Могилянської Академії Панас Лаврінович Бойко-Власишин.
– А який в вас науковий профіль? - поцікавилася Марта.
– Я - з кафедри українознавства. Може ви десь чули про професора Борщевського?
– Ви знаєте самого Борщевського?! - аж підскочив судент. - Це ж - світило світової та вітчизняної науки, великий геній сьогодення, Айнштайн українознавства!
– Я його улюблений учень, - скромно сказав Панас Лаврінович.
– Агій на біду! - вигукнув вуйко Орест. - О, як низько ми пали! Навіть інтелектуальна еліта Української Нації замовляє неукраїнські страви у чужинському ДакДональдсі!
– А я ось не бачу тут нічого злого, - знано сказав професор. - То є міжнародний обмін знаннями. А як же ж ви хочете увійти до НАТО та Євросоюзу, як не знаєте чужинця та його звички. Чужинці, пане Оресте, теж люди, є серед них і добрі...
– Звідки ж ви знаєте, хто я такий є? - здивувався пан Орест.
– Та хто ж ва не знає? Я перед усіма студентами читав вашу статтю "Слава Нації та Повстанський здобуток". Дуже мудро ви пишете!
– Та де там, - засоромився пан Орест.
Дощ тільки зростав.
– Взагалі ми сьогодні цілодобово працюємо, - зауважила Марта. - Як треба, то можна залишитися й до ранку.