– Але ж це природньо, - наполягав студент. - Нам же ж барикаду будувати треба...
– Я не можу... - повторила вона. - То є власність компанії ДакДональдс. То я ж мусю її захищати. То є питання емплоїз лойелті!
Студент привинтив стілець на місце.
– Вибач, - аж почервонів він. - Я не знав...
– Треба принести стільці з вокзалу! - здогадався вуйко Орест.
– Чудова ідея, - сказали Митко та Юрко.
– А як же ж жаби? - спитав науковець.
– Якщо вибігти швидко, то вони нас не впіймають. А як впіймають, то не всіх. - запевнив студент. - Ну, хто йде зі мною?
Марта, Митко та Юрко визвалися добровольцями. Професор та вуйко Орест залишилися вартувати ДакДональдс.
– Вперед! - закричала група і кинулася у воду.
Вони попливли. Митко та Юрко трохи відстали і їх з'їли жаби.
Марта та студент допливли до затопленого вокзалу.
Набравши повітря, вони нирнули під воду і запливли до відкритого вікна. Їхні тіла зустрілися. Студент обійняв Марту. Його могутні руки почали знімати з неї уніформу.
"Обережно, це теж ДакДональдсівська проперті!" - подумала Марта.
Він прочитав її думки. Нічого не пірвав, і все склав убік.
Намагаючись не випустити повітря з рота, студент поцілував Марту у губи... потім - у перса... а потім, зробив щось... неможливе, але таке приємне, що Марта ледь не застогнала.
Марта не була вже такою порєдною. Колись в неї вже був наречений, і вони робили всілякі речі. Але він голосував за Януковича і не поступався старшим людям у маршрутці, тому вона його залишила. Та ніколи ж він не пестив її так, як отой хлоп з міста.
"Студент... - захоплено думала Марта. - Зразу ж видко вчену людину. Такою є тепер наша молода національна інтелігенція..."
Напестивши доста, студент взяв її за олі сідниці і увійшов прутнем до мокрої від води і насолоди розкішниці...
Вони покохалися під водою, у залі очікування. Насолоджувалися, поки вистачало повітря. А тоді отримали оргазм, одягнулися, позбирали стільці і попливли назад. Дорогою обдурили жаб, яки не встигли їх з'їсти.
– Нарешті ж ви прийшли! - зрадів вуйко Орест.
– Жаби з'їли кухарів, - пожалівся студент.
– Обидвох - Митка та Юрка, - уточнила Марта.
– Та ми це вже знаємо, - відмахнулися друзі, - Бачили у вікно...
Стільців як раз вистачило на барикаду. Захисники ДакДональдсу піднялися на другий поверх і засипали ними сходи.
Субота, 2:48
– Але ж туалет - на першому! - схвильовано зауважив вуйко Орест.
– Є й на другому, - відказала Марта. - Але я десь загубила ключи.
– Де загубила?
– Здається, по-під прилавком...
– Я пішов шукати, - сказав націоналіст.
– А якщо нападуть жаби?
– Не гідно національно-культурному Українцю ся бояти чужинських жабів! - відрізав він.
Переліз через барикаду, спустився на перший поверх і почав шукати попід прилавком.
– Шляк би це трафив! - хвилювався він. - О де ж то є оті ключі? Ой, лишенько лихеє!
Повінь посилилася. Вода видавила скляні двері і полилася усередину.
– Рятуйтеся, вуйко Оресте!!! - закричали захисники ДакДональдсу. - Обійдемося вже без того туалету!
– Ні, я їх бачу... ось вони! - патріот нирнув попід прилавок і знов з'явився на поверхні, стискаючи у зубах завітні ключи. Він швидко поплив до сходів, але зашпортався на барикаді.
У цей момент, на першому поверсі перегоріли жарівки. Жаби скористалися цим і поспішили до ресторану. Вони вчепилися у вуйка Ореста і почали їсти. Той встиг протягнути друзям ключи за мить до того, як жадібні жаб'ячі губи поглотили КУНівця. Одна голодна жаба спробувала перелізти через барикаду, але студент огрів її підручником з квантової фізики.
Жаба впала. Професор українознавства підхопив книжку і дістав з кишені мікроскоп.
– Так... так... - говорив він, дивлячись у прибор на частину обкладинки, що була у безпосередньому контакті з монстром.
– Що ви бачите? - спитала Марта вченого.
Той задумався.
– Неймовірно! - сказав він зі стриманістю науковця.
Друзі питливо подивилися на нього.
– З наукової точки зору, - почав вчений, - Ці чудовиська належать до Bufonіdae, тобто, до сімейства безхвостих кляси земноводні. Це - звичайнісенькі українські жаби, тільки...
– Тільки?.. - перепитали слухачи.
– Тільки дуже товсті! Ніби споживали якіся штучні ненасичені транс-жири...
Вчений знов задумався.
– Де ж вони могли такого наїстися? - запитав студент.
Професор суворо обвів присутніх очима.
– У ДакДональдсі, - коротко вимовив він.
Марта відкрила рота. Студент також. (Щоб не гаяти часу - поцілувалися, після чого повернулися до розмови).
– Я й самий би не повірив, - сказав вчений. - Але наука - він вказав на мікроскоп і підручник - не дозволить збрехати...
– Але ж як вони могли сюди пролізти? - обурилася Марта. - Скільки тут працюю, жодного щура не бачила, не те що жаби!
– А куди ви діваєте використану олію? - поцікавився вчений.
– Он до тої труби!
– А труба куди виходить?
– Не знаю... Мабуть... - вона здригнулася від страшної підозри. - Невже... Невже у ставок?!
– Вочевидь, це так... - Тихо сказав вчений. - Забруднені транс-жирами води потрапили до жаб'ячих шлунків. Жаби потовстіли, збільшилися у розмірах - і напали на наших українців!
– Який жах! - студент схопився за серце.
Марті хотілося плакати:
– Невже це через мене?! Боже мій... Якби ж я знала, ніколи б цю олію туди не вилила! Додому б краще принесла...
– То не є ваша вина, - заспокоїв вчений. - Новітні технології є закономірними плодами наукового прогресу людства, але несуть у собі загадки та таємниці. А інколи - й невідомі загрози!
Студент підняв руку.
– Можна? - спитав він по-університетськи.
– Кажіть, - дозволив професор.
– Мені здається, що ви знали це заздалегідь... Це правда?
– Ну, всього я, звісно, не міг знати... Але дещо...
– Як, як вам це вдалося?
– Рік тому Києво-Могилянська Академія запустила космічного супутника Землі для всіляких етнографічних досліджень. Аналізуючи результати, я помітив, що земноводна фауна вашого краю набирає незвичайних розмірів. Водночас, стало видко, що рівень води у вашому ставку весь час збільшується.
– А чому? - спитала Марта.
– Ми думали, через таяння арктичних льодовиків... Але тепер я знаю страшну правду.
– Яку?
– Жаби потовстіли і займають більше місця. Відтоді, за знаменитим законом Архімеда, відбувається витіснення води і її перелиття до вулиць села...
– То ви приїхали сюди... - почала Марта.
– Щоб дослідити цей дивовижний феномен, - -закінчив професор.
– Що ж нам тепер робити? - спитав студент.
– Любі друзі! - почав вчений. - Буду з вами відвертий: ймовірність нашого порятунку наближається до 0,0371%. Я вже підрахував... Тому треба якнайдорожче продати своє життя.
– Досить вже сумувати! - перервала Марта.
Вона дістала з холодильнику бак з кока-колою.
Друзі наповнили паперові келихи.
Випили мовчки.
Потім - ще і ще.
Марта взяла ключи, що їх героїчно наздобув вуйко Орест, і пішла убік.
Студент та професор залишилися наодинці.
– Пане професоре, - заговорив студент, не ховаючи хвилювання, - Ви - мій науковий ідеал. Скажіть по правді, як вам вдалося досягнути таких висот? У чому ваш секрет?
– Ніякої таємниці немає, - поважно відповів професор. - Усе життя я дотримувався заповіту Пророка: і чужому навчайтеся, і свого не цурайтеся. Ось так і вибився у люди.