Закон засуджує тебе до страти.
ЕГЕОН
Я втішений. Як зайде сонце ясне,
Від присуду моє страждання згасне.
КНЯЗЬ
Скажи нам, сіракузцю, коротенько,
Чому покинув ти свій рідний край;
Навіщо ти приїхав до Ефеса?
ЕГЕОН
Ти зажадав найтяжчого від мене:
Щоб мовив я про муки невимовні.
Але, щоб знав весь світ, що я вмираю
Не за ганебний злочин, а за те,
Що підкоривсь природі, — я скажу
Все, що мій сум сказать мені дозволить.
Я родом з Сіракуз; там одружився;
І ми з дружиною були б щасливі,
Коли б не наша злоповісна доля.
Жили ми в радощах; достатки наші
Зростали все через численні й вдалі
Мої поїздки в Епідамн, аж доки
Мій фактор не помер; турбота ревна
Про все моє добро, що там зосталось,
Зненацька вирвала мене з обіймів
Дружини вірної. Спливло півроку,
Коли вона (знесилившися майже
Під карою солодкою, що всі
Несуть жінки) зібралася в дорогу,
І скоро теж до мене прибула.
Щасливою вона невдовзі стала
Синів двох матір’ю, таких подібних,
Що їх ніхто не зміг би розрізнити.
У тім же домі в ту ж таки годину
Іще одна страшенно бідна жінка
Так само народила двох близнят,
Також напрочуд, надзвичайно схожих.
Я їх купив у тих батьків убогих,
Щоб слуг із них моїм синам зробити.
Жона моя, пишаючись дітьми,
Все домагалась день при дні, щоб ми
Мерщій верталися додому; леле!
На жаль, я згоду дав занадто швидко.
І посідали ми на корабель.
Не встигли ще ми відпливти й на милю,
Як враз побачили в морській безодні,
Усім вітрам покірній, знак лихий,
Який нам віщував трагічну гибель.
Що далі, то все менше залишалось
Надії нам: з похмурого-бо неба
Лилося тьмяне світло і вливало
Нам в душі злякані жахливу певність,
Що нас чекае неминуча смерть.
Я сам охоче б кинувсь їй в обійми,
Але жони моєї голосіння,
Яка оплакувала наперед
Те, що здавалося їй неминучим,
Й квиління жалібне моїх дітей,
Хоч ті й не розуміли небезпеки, —
Примусили шукати зволікання
Для мене і для них; лиш зволікання.
Бо не було ніякого рятунку!
Матроси в човен кинулись одразу.
Й лишились ми самі на кораблі,
Що заринав поволі в люті хвилі.
Жона моя, турбуючись найбільше
Про меншого з близняток, прив’язала
Його з одним із куплених хлоп’ят
До щогли запасної, що на суднах
На шторму випадок тримають. Я ж
Зробив те саме з іншими двома.
Дітей так розмістивши, я й дружина,
З обох синів не зводячи очей,
Також до тої щогли прив’язались
З обох кінців та й віддалися хвилям,
Що, як здавалось, нас несли в Корінф.
Аж ось засяло над землею сонце
І розігнало геть всі згубні хмари,
І враз його проміння життєдайне
Угамувало хвилі, й вдалині
Ми вгледіли два кораблі, які
Пливли назустріч нам: один — з Корінфа,
А другий — з Епідамна. Та раніш,
Ніж підійшли вони… О горе, горе!
Дозволь на цьому розповідь скінчити.
Вгадай кінець. Несила говорити.
КНЯЗЬ
Ні, далі говори, не обривай;
Як не помилувать, то пожаліть
Я можу.
ЕГЕОН
О, якби й боги вчинили
Так, — я тепер не називав би їх
Жорстокими до нас! Тим кораблям
Лиш десять миль лишалось доплисти,
Як раптом ми наскочили на скелю,
І, вдарившись об неї, розламалось
Навпіл суденце наше нещасливе,
І, розлучивши нас несправедливо,
З нас кожному Фортуна залишила
І чим радіть в житті, і чим боліти.
Тоді із половинок двох її,
Що менший на собі несла вантаж,
Але не менше горе, значно швидше
Вперед погнало вітром; я побачив,
Як підібрали їх всіх трьох рибалки
З Корінфа, як мені здалось. Аж ось
І взяв нас другий корабель нарешті;
Як тільки моряки на нім дізнались,
Кого їм пощастило врятувати,
Вони до нас привітні вельми стали
Й хотіли навіть відібрать в рибалок
Мою жону; одначе корабель
Не досить легко йшов під парусами,
То й довелось їм правувать додому.
Отак я своє щастя загубив;
Моє життя продовжила зла доля,
Щоб міг розповісти про власне горе.
КНЯЗЬ
В ім’я всіх тих, за ким ти вболіваєш,
Будь ласка, розкажи мені докладно,
Що сталось далі з ними і з тобою.
ЕГЕОН
Молодший син — моя найстарша з мук, —
Як вісімнадцять літ йому минуло,
Засумував за братом, зажадав
Довідатися, де він, і почав