Всім серцем я заборонити їй;
Віддать їй те, що хтіла б відібрати;
Хвалить того, кого ганьбить хотіла б.
Я віддана коханому своєму,
Й тому не можу бути я йому
За вірного слугу, саму себе
Не зраджуючи щохвилини. Годі!
Піду поклопочусь для нього — тільки
Так холодно, як гаряче у неба
Благатиму відмови на прохання.
Входить Сільвія з почтом.
Вітаю вас, синьйоро! Я прошу вас
Сказать мені, де можу я побачить
Синьйору Сільвію?
СІЛЬВІЯ
А що б ви їй
Повідали, коли б то я була?
ДЖУЛІЯ
Коли це ви, прошу у вас терпіння:
Доручення я маю до синьйори.
СІЛЬВІЯ
Від кого?
ДЖУЛІЯ
Від господаря мого,
Протея, синьйорино.
СІЛЬВІЯ
Мабуть, вас
Прислав він по портрет?
ДЖУЛІЯ
Таж певно, пані.
СІЛЬВІЯ
Урсуло, принеси сюди портрет мій!
Приносять портрет.
Віддайте це ви панові своєму
Й скажіть, що Джулія, яку забув він,
Пасує більше до його кімнати,
Ніж тінь оця.
ДЖУЛІЯ
Синьйоро, ось, будь ласка,
Вам лист. О ні, даруйте! Помилково
Я аркуш вам подав не той. Прошу,
Ось лист для вас, синьйоро, ваша милість.
СІЛЬВІЯ
Дозволь мені поглянути й на той.
ДЖУЛІЯ
Не можу я. Пробачте, синьйорино.
СІЛЬВІЯ
Ну, то візьми!
Дивитися не хочу на рядки,
Що їх писав господар твій; я знаю,
Там повно клятв нових, запевнень різних,
Що їх розірве він так само легко,
Як рву на клапті я його листа.
ДЖУЛІЯ
Він посила вам персня, ваша милість.
СІЛЬВІЯ
Як? Персня?! О, ганьба йому подвійна!
Казав він тисячу разів, що персня
Дала кохана Джулія йому
Перед розлукою на згадку любу,
І хоч не раз своїм фальшивим пальцем
Поганив перстень він, та я, однак,
Ніколи Джулії так не покривджу.
ДЖУЛІЯ
Вона вам дякує.
СІЛЬВІЯ
Що ти сказав?
ДЖУЛІЯ
Спасибі вам за співчуття до неї.
Сердешна. Мій синьйор її образив.
СІЛЬВІЯ
Її ти знаєш?
ДЖУЛІЯ
Так само майже, як себе я знаю.
Я часто гірко плачу, як згадаю,
Яка вона нещасна.
СІЛЬВІЯ
То вона
Вже, мабуть, знає, що синьйор Протей
Її покинув?
ДЖУЛІЯ
Так, здається, знає.
І в цім журби її тяжка причина.
СІЛЬВІЯ
Скажи, чи правда, що вона вродлива?
ДЖУЛІЯ
Була вродливіша в ті дні, синьйоро,
Коли їй вірилось в кохання друга;
Гадаю, що тоді вона була
За вас не гірша; а проте відтоді,
Як кинула дивитися в свічадо
І не хова під маскою обличчя
Від сонця ясного, — зів’яли їй
Троянди на щоках, а на чолі
Лілеї сніжно-білі помарніли,
Й вона засмагла майже так, як я.
СІЛЬВІЯ
Яка вона на зріст?
ДЖУЛІЯ
Така ж, як я; бо на зелені свята,
Як ми в комедіях із нею грали,
Мені жіночі ролі припадали,
І я в убрання Джулії вбиравсь;
Воно прийшлось мені до міри, ніби
Його для мене шив її кравець;
Тому я й знаю: ми із нею рівні.
А раз її примусив я заплакать.
Я грав журливу Аріадни роль,
Що по Тезею плакала й тужила,
Як раптом зрадив він її й утік.
Я грав так щиро й так розхвилювався,
Що зворушив мою синьйору бідну,
Й вона від того гірко заридала.
О, хай умру я, панночко, коли
Не мучивсь муками її й не плакав
Я й сам тоді її тяжкими слізьми.
СІЛЬВІЯ
За співчуття твоє сердечне має
Вона безмежно дякувать тобі,
Юначе милий! Бідна синьйорина!
Покинута й нещасна! Я й сама
Не втримаюсь від сліз, як те згадаю.
Ось гаманець, юначе; я дарую
Тобі його за те, що ти так вірно
Свою синьйору любиш. Прощавай!
(Виходить)
ДЖУЛІЯ
Вона сама подякує вам щиро,
Коли ви познайомитеся з нею.
Шляхетна дівчина! Прекрасна й добра!
Мого коханого чекає, мабуть,
Прийом холодний, бо занадто тепле
У неї співчуття до всіх страждань
Моєї господині. Горе, горе!
Як з себе ти глумишся, о кохання!
Та гляньмо на її портрет. Ось він.
Мені здається, що, якби зробила
Я зачіску таку, моє обличчя
Було б не менш принадне, як її;
А втім, художник підлестив їй трошки,
А може, я сама собі лещу?
Волосся в неї темне, в мене ж — світле;
Якщо за це її він покохав,
Собі добуду я перуку темну.
А очі в нас обох зеленкуваті,
Як то буває часом скло; зате
Її чоло низьке, моє ж — високе.
Що ж саме любить він у ній, чого
В мені не міг би він любити?! Ох!