Чи галич, що злітає аж під хмари,
Як постріл недалеко десь ударить.
Отак, його уздрівши, небораки
Пустилися тікати з переляку.
Той, спотикнувшись, падає, мов труп,
А той кричить: «Рятуйте!» — як на пуп.
Зі страху розум геть вони стеряли,
І речі неживі на них напали:
Терни їм рвуть і поли, й рукави,
Гілки збивають шапку з голови.
Так я прогнав їх, і зостався там
Лише ослоголовий той Пірам.
В ту мить якраз Тітанія збудилась
І в нього до нестями залюбилась.
ОБЕРОН
Ще краще вийшло, ніж я сам хотів.
Але чи ти й афінцеві скропив,
Як я велів, любовним соком очі?
ПАК
Так, сонного знайшов я серед ночі,
Й лежала поряд дівчина з Афін.
Прокинувшись, її побачить він.
Входять Деметрій і Гермія.
ОБЕРОН
Сховайся. Це та сама пара, так?
ПАК
Та сама діва, та не той юнак.
ДЕМЕТРІЙ
Люблю тебе, а ти мене хулиш.
Докори ці для ворога залиш.
ГЕРМІЯ
Мої докори — це ще не хула.
Гляди, щоб я тебе не прокляла!
Якщо Лізандра справді ти убив
І по коліна в кров уже забрів,
Забродь ще глибше і мене убий!
Як сонце дню, мені він вірний був,
То щоб отут мене саму забув?
Утік від сонної? Повірить годі!
Скоріш повірю, що до антиподів
Крізь землю можна продовбать віконце
І місяць прошмигне туди — до сонця.
Ні, ти його зарізав, далебі!
Що ти убивця — видно по тобі.
ДЕМЕТРІЙ
Ні, я убитий — ти мене убила!
Твоя жорстокість серце простромила.
Та ти, убивце, чиста й осяйна,
Немов зоря Венерина ясна.
ГЕРМІЯ
Де ж мій Лізандр? Чи він живий, чи ні?
Прошу тебе, верни його мені!
ДЕМЕТРІЙ
Волів би труп його віддати псам.
ГЕРМІЯ
Геть! Геть з очей! Скажений пес ти сам!
То справді ти його замордував?
О, щоб тебе ніхто вже не назвав
Людиною! Признайся: ти не смів
Йому і в очі глянути? Убив
Його ти сонним? Ох, який-бо подвиг!
Достойний гадів, плазунів холодних!
Та ні — такого, як твоє, жала
Таїть гадюка жодна б не змогла.
ДЕМЕТРІЙ
Не в той бік лють спрямована твоя:
В Лізандра смерті неповинний я,
І він живий, наскільки можу знати.
ГЕРМІЯ
То, може, скажеш, де його шукати?
ДЕМЕТРІЙ
А нагороду матиму велику?
ГЕРМІЯ
Так: більш не бачити мене довіку.
Однаково, живий Лізандр чи ні.
Самий твій вид ненависний мені.
(Виходить)
ДЕМЕТРІЙ
Не варто бігти за такою злою,
Побуду тут на самоті з собою.
Печалі нашій додають ваги
Банкрута-сну несплачені борги.
Ану ж, підстережу я боржника,
Хоча давно від мене сон тіка.
(Лягає й засинає)
ОБЕРОН
Що ти накоїв! Схибив ненароком
І не тому помазав очі соком.
Ти відданих коханців посварив,
Зате порізнених не помирив.
ПАК
Такий у долі владної закон:
На вірного — зрадливих є мільйон.
ОБЕРОН
Прудкіше вітру облети весь гай,
Афінянку Гелену розшукай.
Вона бліда від марного кохання:
Спивають кров зі щік гіркі зітхання.
Йому пущу я в очі сік, а ти
Її на той час мусиш привести.
ПАК
Лечу, лечу! Й татарина стріла
Прудкіше полетіти б не змогла.
(Зникає)
ОБЕРОН
Ти, мій квіте, став багряним,
Бо Ерот тебе поранив.
Сік пролий на ці зіниці.
(Вичавлює сік із квітки Деметрієві на повіки)
Хай-но вгледить білолицю,
І вона йому засяє,
Ніби зірка з небокраю.
Від недуги від своєї
Хай благає ліку в неї.
Входить Пак.
ПАК
Мій владарю, я привів
Діву ту, як ти велів.
А за нею ув’язався
Той, що в неї закохався.
Подивімося на них,
На людей оцих дурних.
ОБЕРОН
Зараз гамір тут почнеться,
І Деметрій враз проснеться.
ПАК
І тоді вже будуть двоє
Упадати за одною.
Від такої ось мороки
Справді можна рвати боки.
Входять Лізандр і Гелена.
ЛІЗАНДР
Яка ж у цьому насмішка? Не знаю,
Чи глум коли родився у сльозах!
Ти ж бачиш — слізно я тебе благаю,
Брехні немає у моїх словах.
Як можна насмішку в тому вбачать,
Що носить правди чистої печать?
ГЕЛЕНА
Дияволе, ти мною так не бався.
Щоб правда правду вбила? І не жди!
Ти ж Гермії у вірності поклявся:
Обидві клятви на вагу клади —
Не перетягне, певно, жодна шалька,
Бо й там, і там — пуста, брехлива байка.
ЛІЗАНДР
Я клявся їй, бо розуму позбувся!
ГЕЛЕНА
Він і тепер до тебе не вернувся.