Від жаху б сам здригнувся, пригадавши
Оту біду, що нам накоїть може
В безкраїм морі надто дужий вітер.
Не зміг би я і разу подивитись
На пісковий годинник, не згадавши
Про коси та мілизни, і про те
Не думати, що, може, корабель мій
Захряс в піску, і нижче від боків
Схилився головою, і цілує
Свою могилу. Увійшовши в церкву
І на каміння глянувши святе,
Невже ж би я відразу не згадав
Про скелі небезпечні: та якби
Мій корабель бортом черкнувся їх,
У нього з трюмів прянощі пішли б
Морському вітровію на поталу,
А хвилі огорнулися б шовками.
Чи міг би я, все лихо уявивши,
Не думати, що весь набуток мій
Нараз обернеться в ніщо? О ні!
Хіба я можу думать, не відчувши,
Що це нещастя може засмутити?
Не треба слів: Антоніо, я певен,
Сумує через те, що він думками
У справах торговельних.
АНТОНІО
Ні, повірте:
Я щиро дякую моїй фортуні,
Що не довірив усього майна
Одному кораблеві й не в одне
Його відправив місце. Окрім того,
Не все моє майно залежить тільки
Від того, чи щасливий буде рік.
Мене смутять не торговельні справи.
САЛЕРІО
Тоді ви закохалися.
АНТОНІО
Ну, що ви?!
САЛЕРІО
Не закохалися? Тоді, скажімо,
Від того ви смутні, що невеселі.
Так само ви сміятися могли б,
Стрибати і казать: веселий я,
Тому що не сумую. Присягаюсь
Дволиким Янусом, синьйор, природа
Кумедних творить іноді людей:
В одного — радощі в очах, і він
Регоче, як папуга, що почув
Козиці звук; а інший виглядає,
Як оцет — хай хоч Нестор запевняє,
Що річ кумедна, — не покаже він
Своїх зубів у посмішці веселій.
Входять Бассаніо, Лоренцо й Граціано.
СОЛАНІО
Іде шановний родич ваш — Бассаньйо,
А також Граціано та Лоренцо.
Тож прощавайте! Залишаєм вас
У кращім товаристві.
САЛЕРІО
З вами б я
Зостався, доки б ви не звеселились,
Однак прийшли достойніші за мене.
АНТОНІО
Я вашу дружбу високо ціную,
Та бачу — справи в вас, і цю причину
Знайшли ви, щоб мерщій податись звідси.
САЛЕРІО
Вітаю вас, синьйори дорогі!
БАССАНІО
Коли ж ми з вами знов посміємося?
Якісь відлюдні стали ви, синьйори.
САЛЕРІО
У вільний час — ми завжди вам до послуг!
Салеріо й Соланіо виходять.
ЛОРЕНЦО
(до Бассаніо)
Синьйоре, ну, Антоніо знайшли ви, —
Тепер бувайте. Прошу пам’ятати,
Де маєм стрітись ми в обідній час.
БАССАНІО
Прийду напевно.
ГРАЦІАНО
Ах, синьйор Антоніо,
Вас непокоїть щось: ви забагато
Піклуєтесь про справи світові.
Життя своє втрачає той, хто хоче.
Його набути клопотом надмірним.
Повірте, ви змінилися занадто.
АНТОНІО
Та ні, на світ дивлюся, як на світ.
Це ж тільки сцена, Граціано, де
Всі люди мають грати певні ролі;
Мені ж, на жаль, припала роль сумна.
ГРАЦІАНО
Тоді хай блазня роль зіграю я.
Нехай мені веселий, втішний сміх
Покриє зморшками усе обличчя;
Хай краще розпалю вином печінку,
Ніж серце голосінням остуджу.
Чи може хто, у кого тепла кров,
Сидіти, мов той предок мармуровий?
Спать наяву? І злитись, і бурчати,
Щоб розлилася жовч? Що ж, знай, Антоньйо,
Це промовля моя любов до тебе;
Є люди, що обличчя в них застигли,
Немов стоячі води, і мовчать.
Мовчать уперто, прагнучи тим самим
Собі здобути славу дуже мудрих.
Немов нам кажуть: «Гляньте, я — оракул,
Коли віщаю, хай не гавкне й пес!»
Антоніо, я знаю їх багато,
Кого звуть мудрецями лиш тому,
Що зроду не промовлять ані слова;
Проте я переконаний цілком:
Якби хоч раз наважились вони
Розкрити рота, всі їх слухачі
Набрались би гріха, потребу мавши
Назвати дурнями своїх братів,
Я згодом побалакаю з тобою
Докладніше про це, та кинь лише
Ловити на гачок сумного виду
Привіт юрби, що править за принаду
Всім йолопам. Ну що ж, ходім, Лоренцо!
Тим часом прощавайте. Я скінчу
Своє повчання тільки по обіді.
ЛОРЕНЦО
Ми залишаємо вас до обіду.
Я, певно, й сам такий мовчун, бо слова.
Не дасть мені промовить Граціано.
ГРАЦІАНО
Та й поживи зі мною років зо два,
То й голосу свого забудеш звук.
АНТОНІО
А я базікою зроблюсь для тебе!
ГРАЦІАНО
Чудово! Хай щастить! В речах лиш двох
Цінуємо найбільше ми мовчання:
В копчених язиках та в тих жінках,